Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ох, — сказав містер Джоркінс. — Ми з містером Тіффі, містере Копперфілд, збираємося дослідити столи, шухляди та інше, щоб опечатати приватні папери померлого та знайти його заповіт. Поки ми не побачили жодних слідів заповіту. Буде добре, якщо ви допоможете нам, коли ваша ласка.

Я дуже хотів довідатися про долю моєї Дори (і встановлену над нею якусь опіку тощо), а заповіт мав пролити на це певне світло. Відразу почали ми пошуки; містер Джоркінс відмикав ящики i шухляди, а ми витягали папери. Офіційні документи ми клали в один бік, а приватні ( їх було небагато) — в інший. Усі троє ми були дуже засмучені і, надибавши якусь стару рукавичку або коробку з олівцями, обручку чи ще якусь дрібницю, що нагадували нам про нього, розмовляли дуже тихо.

Ми запечатали кілька пакетів; не поспішаючи, копирсалися ми серед пороху, працюючи далі. Раптом містер Джоркінс звернувся до нас, вживаючи щодо свого померлого компаньйона тих самих висловів, які померлий компаньйон вживав щодо нього:

— Містера Спенлоу було дуже важко звернути з його шляху. Ви знаєте, який він був. Я схильний гадати, що він взагалі не зробив заповіту.

— Але я знаю, що він зробив заповіт! — зазначив я.

Вони обидва зупинились і глянули на мене.

— Саме в день нашої останньої зустрічі, — пояснив я, — він сказав мені, що зробив свій заповіт, і що його справи давно розв'язані.

Містер Джоркінс і старий Тіффі враз хитнули головами.

— Це обіцяє мало доброго, — сказав Тіффі

— Дуже мало доброго, — підтвердив містер Джоркінс.

— Авжеж, ви не маєте сумнівів... — почав був я.

— Мій добрий містере Копперфілд, — сказав Тіффі, кладучи руку мені на лікоть, заплющивши очі і похитуючи головою, — якби ви служили в палаті так довго, як я, то знали б, що нема інших речей, в яких люди були б такі непередбачливі.

— Але боже мій, він сам це казав мені! — збентежено відповів я.

— Це майже остаточно вирішує справу, — зазначив Тіффі, — моя думка — заповіту немає.

Мені це здалося дивним, але виявилося, що заповіту справді не було. Померлий навіть і не думав складати заповіт, скільки можна було зрозуміти з його паперів; бо ми не знайшли жодного натяку, початку, плану чи якогось підготовчого папірця до заповіту. Навряд чи менше здивувало мене те, що його справи перебували в неймовірно безладному стані. Було дуже важко з'ясувати, що він заборгував, які борги він встиг сплатити, яке було його майно. Вважалося ймовірним, що протягом кількох останніх років він сам не мав про це ніякого виразного уявлення. Помалу виявилося, що через змагання на модні тоді в палаті франтівство і розкіш, його витрати перевищували його професійні прибутки, які були не дуже великі. Таким чином, він зменшив свій особистий капітал, якщо він колись взагалі був великий (дуже сумнівне припущення), до дуже низького рівня. У Норвуді відбувся розпродаж меблів і будинок здали в оренду. Тіффі розповів мені (він і не підозрював, як цікавила мене його розповідь), що після сплати всіх боргів померлого і відрахування його частки збитків фірмі, за всю решту майна не можна дати й тисячі фунтів стерлінгів.

Усе це тривало місяця півтора. Я неймовірно мучився увесь цей час і ладен був накласти на себе руки, коли міс Мілз незмінно повідомляла мене, що моя засмучена маленька Дора відповідала на слова своєї подруги про мене лише тими самими вигукам: «О, бідолашний тато! О, любий тато!» У Дори не лишилося інших родичів, крім двох тіток — старих дів, сестер містера Спенлоу. Тітки ці жили в Путні, і протягом багатьох років не мали ніяких стосунків зі своїм братом. Не те, щоб вони посварилися (повідомила мене міс Мілз), але з нагоди Дориних хрестин їх запросили на чай, а вони вважали пристойнішим бути запрошеними на обід, тому вони письмово висловили свою думку, що «краще буде для щастя обох сторін», якщо вони взагалі не приїдуть. Відтоді вони йшли своїм шляхом, а їхній брат — своїм.

Ці дві леді тепер з'явилися після тієї відставки і запросили Дору жити з ними в Путні. Дора впала в їхні обійми і, плачучи, вигукнула:

— О, так, тітусі! Візьміть Джулію Мілз, мене і Джіпа до Путні!

Отже, вони й виїхали незабаром після похорону.

Не знаю вже, як у мене вистачало часу відвідувати Путні. Проте я частенько блукав навколо дому, де жила моя кохана. Міс Мілз, вірна обов'язкам дружби, завела щоденник. Іноді, зустрічаючи мене в палаті, вона або читала мені сторінки з цього зошиту, або (коли в неї не було часу) залишала цей зошит мені, щоб я почитав сам. Наводжу далі кілька витягів з цих священних нотаток:

«Понеділок. Д. все ще дуже пригнічена. Головний біль. Звернула увагу, що в Джіпа чудово гладенька шерсть. Д. пестила Джіпа. Викликані асоціації відкрили греблі журби. Приступ горя. (Чи не є сльози росою серця? — Д. М.)».

«Вівторок. Д. слабка і нервова. Бліда і прекрасна. (Чи не помічаємо ми це саме й у промінні місяця. — Д. М.). Д., Д. М. і Джіп зробили прогулянку в екіпажі. Джіп виглянув з вікна і люто гавкав на чистильника вулиць; це викликало усмішку на змученому обличчі Д. (З таких слабких ланок складений ланцюг життя! — Д. М.)».

«Середа. Д. порівняно бадьора. Співала їй слушну мелодію — “Вечірні дзвони”. Ефект — не пом'якшення туги, а навпаки. Д. невимовно зворушена. Згодом плакала в своїй кімнаті. Процитувала їй вірші про дівчину і юну газель. Жодних наслідків. Також я звернула увагу на статую терпіння на монументі. (Запитання: чому на монументі? — Д. М.)».

«Четвер. Д. значно краще. Краще провела ніч. Слабкий рум'янець знову заграв на щоках. Наважилася згадати ім'я Д. К. Зробила це обережно, під час прогулянки. Д. негайно розплакалась. “О, люба, люба Джуліє! О, я була поганою і невдячною дитиною!” Я втішала і пестила її. Змалювала картину: Д. К. на межі могили. Д. знову розплакалася. “О, що мені робити, що мені робити? О, забери мене кудись!” Велика тривога. Непритомність Д. і склянка води з найближчої таверни. (Поетичний збіг: строката вивіска на дверях таверни — строкате мінливе людське життя. Ох! — Д. М.)».

«П'ятниця. День пригод. У кухні з'являється чоловік з синім мішком, питає, чи нема дамського взуття для лагодження. Кухар відповідає: “Розпоряджень не було!” Чоловік наполягає. Кухар іде спитати, лишаючи чоловіка з Джіпом. Після повернення кухаря чоловік усе ще наполягає на замовленні, але зрештою іде геть. Джіп зник. Д. в розпачі. Повідомлено поліцію. Чоловіка можна впізнати за широким носом і за ногами, подібними до парапетів на мості. Розшуки тривають по всіх напрямках. Джіпа нема. Д. гірко плаче, невтішна. Знову нагадали їй про юну газель. Доречно, але даремно. Надвечір приходить незнайомий хлопчик. Його вводять до вітальні. Широкий ніс, але жодних парапетів. Каже, щоб йому дали фунт стерлінгів, він знає, де