Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Я говорив з глибоким почуттям і так розчулився, що голос мій затремтів, сльози мимоволі полилися з очей, і я затулив руками обличчя. Я не вигадую, і саме істина керує моїм пером. У моїй душі, як, очевидно, і в душах багатьох з нас, відкрилися страшні суперечності і незгоди; але я не підозрював нічого і сліпо звертав убік від істинного шляху, всупереч голосу свого серця. Я усвідомлював лише, що присутність Агнес сповнює миром і спокоєм мою душу; але причина цього явища залишалася для мене нерозгаданою таємницею.

Своїм сестринським тоном, своїми світлими очами, своїм ніжним голосом і добрим самовладанням вона незабаром заспокоїла мої схвильовані почуття і змусила розповісти їй усе, що трапилось зі мною після нашого останнього побачення.

— Більше мені нічого сказати вам, Агнес, — закінчив я свою щиру розповідь. — Ви бачите, як мені потрібна ваша підтримка.

— Але чи так воно, Тротвуде? — відповіла вона, мило усміхнувшись. — На мою думку, вам має бути потрібна підтримка від іншої людини.

— Дори?

— Безперечно.

— Та бачите, я не казав, Агнес, — почав я трохи збентежено, — що тут є певні труднощі, бо Дора... я хочу сказати, що душа її — справжнє втілення чистоти і невинності... але... справді, не знаю, як це висловити. Вона занадто несмілива і лякається всього, що хоч трохи виходить за межі звичного кола речей. Якийсь час тому, перед смертю її батька, я визнав за потрібне порадитися з нею... але краще я розповім, якщо ви дозволите, все це докладно.

І я розповів Агнес, як сказав Дорі про свою бідність, про кухарську книжку, про господарські рахунки і про все це.

— Ох, Тротвуде! — вигукнула вона, сумно усміхнувшись. — Впізнаю вашу необережність! Ви могли б торувати собі шлях у житті, не лякаючи такими несподіванками несміливу, милу, недосвідчену дівчину. Бідолашна Дора!

Ніколи ще не чув я такої поблажливої ніжності, яка бриніла в голосі Агнес, коли вона говорила це. Мені здавалося, я бачив, як вона обіймає й цілує Дору з ніжністю сестри, пестить її, бере під свою опіку, і разом з тим мовчки дорікає мені за необережне поводження з цією невинною душею. І здавалось, я бачив, як Дора, в своїй чарівній невимушеності, пестить Агнес, дякує їй і пояснює їй з дитячою наївністю, як вона любить мене, людину, що поводиться з нею так необережно і жорстоко.

Я був такий вдячний Агнес, так обожнював її! Зазираючи в майбутнє, я яскраво бачив, як вони з Дорою стали щирими подругами, цілком гідними одна одної.

— Що ж мені робити, Агнес? — спитав я після того, як довго дивився на вогонь каміна. — З чого мені почати?

— Мені здається, — відповіла Агнес, — ви повинні написати листа до тих двох родичок вашої нареченої. Це, на мою думку, шляхетний спосіб відновити зустрічі з Дорою. Чинити щось потайки в даному разі означало б чинити безчесно, ви так не вважаєте?

— Так! Якщо тільки ви такої думки!

— Я не компетентна в таких речах, — вела далі Агнес після скромного вагання, — і моя думка може бути помилковою; але я цілком переконана... одним словом, я переконана, що всякі хитрощі і брехня не в вашому характері, Тротвуде.

— Не знаю. Можливо, Агнес, ви маєте занадто високу думку про мене.

— Я вважаю ваш характер прямим і чесним, — відказала вона. — Тому на вашому місці я насамперед звернулася б з листом до тих двох леді. Я розповіла б їм щиро та відверто, наскільки вимагають цього умови, про все, що трапилося досі, і потім я попросила б дозволу іноді відвідувати її в їхньому домі. Ви ще дуже молодий і боретеся за своє місце в житті, тому не завадило б, на мою думку, пояснити їм, що ви готові погодитися на будь-які умови, які вони вам запропонують. В усякому разі, я попросила б їх не поспішати з відмовою, а спершу порадитися з Дорою. Поквапливість тут недоречна, так само, як були б недоречні занадто великі обіцянки з вашого боку. Будьте скромні, Тротвуде, покладайтеся на свою вірність, на свою стійкість і на Дору.

— Але якщо вони налякають Дору, коли почнуть говорити з нею про це? І якщо вона зайдеться плачем і нічого не скаже їм про мене?

— Хіба ви вважаєте це ймовірним? — спитала Агнес, і на обличчі її знову з'явився вираз лагідної замисленості.

— О боже мій! Вона полохлива, як пташка. Це з нею легко може трапитись! А до того ж обидві міс Спенлоу (такі старі леді бувають іноді дуже дивні), може, й не схочуть говорити про це.

— Я так не думаю, Тротвуде, — відповіла Агнес, підводячи на мене свої ясні очі. — Але я б зважила на це. Мабуть, треба добре обміркувати, чи це правильно, і якщо так, то так і зробити.

У мене вже не лишалося жодних сумнівів. З полегшеним серцем, хоч і з глибоким почуттям важливості свого завдання, я присвятив увесь день складанню листа; для цієї великої мети Агнес поступилася своїм письмовим столом. Але насамперед я зійшов униз побачитися з містером Вікфілдом та Урією Гіпом.

Урію я знайшов у новому, ще з запахом штукатурки кабінеті, збудованому в саду; містер Гіп виглядав особливо гидко серед безлічі книжок і паперів. Він зустрів мене своїми звичайними гримасами й удав, ніби містер Мікоубер ще нічого не розповів йому про моє прибуття; я дозволив собі не вірити цьому. Він провів мене до кімнати містера Вікфілда. З кабінету батька Агнес забрано було багато приладдя, яке знадобилися його новому компаньйонові, і вся кімната була наче тінню колишньої. Поки ми з містером Вікфілдом обмінювалися привітаннями, Урія Гіп стояв перед каміном, гріючи спину, і шкрябав своє підборіддя ребром кощавої гострої долоні.

— Ви зупинитесь у нас, Тротвуде, поки будете у Кентербері? — поцікавився містер Вікфілд, непевно поглядаючи на Урію, мовляв, чи схвалить той цю пропозицію.

— Чи знайдеться у вас кімната для мене? — спитав я.

— Напевно, мастере Копперфілд... мені слід було б сказати містере, але це слово мимоволі зривається у мене з язика, — сказав Урія. — Я з задоволенням виберуся з вашої колишньої кімнати, якщо це буде вам приємно.

— Ні, ні, — відказав містер Вікфілд. — Чому ви маєте зазнавати турбот? У нас є інша кімната. Є інша кімната!

— О, але ж ви знаєте, — з гримасою сказав Урія, — я справді був би радий.

Щоб покласти цьому край, я заявив, що хочу оселитися або в іншій кімнаті, або зовсім не жити тут; отже, вирішили, що мені дадуть іншу кімнату; і, попрощавшись із фірмою, я знову пішов нагору.

Я сподівався бути там тільки в товаристві Агнес. Але місіс Гіп попросила дозволу сісти зі своїм рукоділлям біля каміна в цій кімнаті. Шановна місіс твердила, що тут повітря краще для її ревматизму, бо у вітальні та в їдальні дмуть протяги. Хоч я й охоче віддав би її на милість вітру на найвищому шпилі собору, але мусив скоритися неминучості і прибрав якнайприязнішого вигляду. Я розпитав, як її здоров’я.

— Я покірно вдячна вам, сер, — відповіла місіс Гіп, — але здоров'я моє тільки так собі.