Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

class="p1">— У чому річ? — сказав Урія, збліднувши, як мрець. — Сподіваюся, містере Вікфілд, що ви зрештою не збожеволіли. Коли я кажу, що маю намір зробити вашу Агнес моєю Агнес, то я маю на це таке саме право, як і будь-який інший чоловік. Я маю на це більше права, ніж будь-який інший чоловік.

Я обійняв містера Вікфілда, благаючи його заради всього, про що тільки міг згадати, а найбільше заради його любові до Агнес, трохи заспокоїтися. На якусь мить він збожеволів; він скуб своє волосся, бив себе кулаком по голові, намагався відштовхнути мене від себе, не відповідав ані слова, ні на кого не дивився і нічого не бачив; він сліпо боровся, сам не знаючи з чим, — жахливе видовище!

Не добираючи слів, але з великою щирістю і співчуттям, я вмовляв його не вдаватись у розпач і вислухати, що я йому скажу. Я благав його подумати про Агнес, згадати, як ми з Агнес зростали разом, як я шаную й люблю її, як зав­жди була вона його гордістю і радістю. Я намагався звернути його думки на неї, я закликав його твердість, бо Агнес не повинна знати про подібні сцени. Можливо, мої слова вплинули на нього, а може, приступ розпачу минувся сам собою; але помалу він заспокоївся і глянув на мене — спочатку якось непевно, а потім значно свідоміше. Нарешті він сказав:

— Я знаю, Тротвуде! Моє любе дитя і ви... Але гляньте на нього!

Він показав на Урію, який то блід, то червонів у кутку, здивований провалом своїх розрахунків.

— Гляньте на мого мучителя, — повторив він. — Під його ярмом я крок за кроком позбувався імені та репутації, миру та спокою, дому та господи.

— Я зберіг вам ім'я та репутацію, ваш мир і спокій, ваш дім і господу, — сказав Урія, поспішаючи звести справу до компромісу. — Будьте розсудливі, містере Вікфілд. Якщо я пішов трохи далі, ніж ви чекали, то й можу відступити назад, мабуть? Ніякої шкоди я нікому не завдав.

— Я завжди в усьому переслідував одну мету, — сказав містер Вікфілд. — Я був задоволений, що він прив'язаний до мене заради вигід. Але гляньте на нього!.. О, гляньте на нього!

— Краще б вам його зупинити, Копперфілде, якщо можете, — скрикнув Урія, показуючи на мене своїм довгим вказівним пальцем. — Він зараз скаже щось — бережіться! Він потім шкодуватиме, що сказав це, і ви шкодуватимете, що почули!

— Я все скажу! — розпачливо крикнув містер Вікфілд. — Чому б мені не бути під владою всіх і кожного, коли я все одно перебуваю під вашою владою?

— Бережіться! Кажу вам! — попереджав мене Урія. — Якщо ви не спините його, то ви не друг йому! Чому вам не треба бути під владою всіх і кожного, містере Вікфілд? Бо у вас є дочка! Ми з вами дещо знаємо, правда? Хай лихо спить. Кому охота чіпати його? Мені це робити не хочеться. Хіба ви не бачите, що я такий смиренний, яким лише можна бути? Кажу вам, я зайшов занадто далеко, я шкодую про це. Чого ж вам ще треба, сер?

— О, Тротвуде, Тротвуде! — кричав містер Вікфілд, заламуючи руки. — Як низько я впав відтоді, коли вперше побачив вас у цьому домі! Я вже тоді котився вниз, але з тих часів пройшов я довгий жахливий шлях. Поблажливість зруйнувала мене. Поблажливість у спогадах і поблажливість у забутті; моя природна журба за матір’ю моєї дитини стала хворобою, моя природна любов до моєї дитини стала хворобою. Я заражав усе, чого торкався. Я накликав нещастя на те, що мені дорожче за все в житті; я це знаю, і ви це знаєте! Я вважав за можливе любити одну тільки істоту в світі та не любити всіх інших. Я вважав за можливе плакати за однією тільки істотою, що покинула цей світ, і не плакати разом з іншими. Наука життя пішла проти мене. Я зосередився у своєму власному егоїстичному серці, і це спотворило в мені природні риси людського характеру. Брудний я в своєму смутку, брудний у своїй любові. Підло намагаюсь я втекти від самого себе. Гляньте на мене, яка я руїна, ненавидьте мене, зневажайте мене!

Він упав на крісло і безсило заплакав. Збудження його згасло. Урія виповз із свого кутка.

— Не знаю, що я наробив у безумстві своєму! — сказав містер Вікфілд, простягаючи до мене руки, немов благаючи не осуджувати його. — Він знає краще, — сказав містер Вікфілд про Урію Гіпа, — бо він зав­жди стояв біля мого ліктя і підмовляв мене. Ви бачите, яким каменем висить він у мене на шиї. Ви бачите його в моєму домі, ви бачите його в моїй фірмі. Оце щойно ви його почули. Чи треба мені ще щось додавати?

— Досить вам уже говорити, — зазначив Урія з якоюсь нахабною і водночас запобігливою гримасою. — Вас це не так би схвилювало, якби не вино. Завтра ви краще все зрозумієте, сер. Якщо я сказав занадто багато або більше ніж хотів, то що ж таке? Я на своїх словах не наполягаю!

Відчинилися двері, ввійшла Агнес, — кровинки не було в її обличчі — обійняла батька і спокійно сказала:

— Тату, вам зле. Ходімо зі мною!

Він поклав голову їй на плече, немовби пригнічений тяжким соромом, і вийшов разом із нею. Тільки на секунду зустрівся її погляд з моїм, але я побачив, що вона знає все.

— Я не очікував, що він стане дибки, мастере Копперфілд, — сказав Урія. — Але це нічого. Завтра ми з ним знову заприятелюємо. Це піде йому на користь. Я смиренно дбаю про його користь.

Я нічого не відповів йому і пішов нагору до затишної кімнати, де Агнес так часто сиділа колись поруч зі мною, працюючи. До пізньої ночі ніхто не розділив моєї самотності. Я взяв якусь книжку і намагався читати. Я почув, як годинник б’є дванадцяту, і все ще читав, не розуміючи змісту, коли Агнес торкнулася мого плеча.

— Ви поїдете рано-вранці, Тротвуде. Так давайте ж попрощаємося зараз.

Видно було, що вона щойно плакала, але обличчя її було таке лагідне і прекрасне.

— Благослови вас небо! — сказала вона, простягаючи мені руку.

— Люба Агнес! — відповів я. — Бачу, що ви не хочете, аби я говорив про сьогоднішній вечір. Але хіба нічого не можна зробити?

— Можна покладатися на бога! — відказала вона.

— Невже я нічого не можу зробити — я, що приходив до вас зі своїми нікчемними клопотами?

— І тим полегшували мої, — відповіла вона. — Любий Тротвуде, ні!

— Люба Агнес, — сказав я. — Занадто самонадіяно мені намагатися керувати вами чи сумніватися в ваших рішеннях, бо мені бракує того, чого так багато у вас — щирості, рішучості і всіх благородних якостей. Але ви знаєте, як я люблю вас і який я вам вдячний. Ви ж ніколи не пожертвуєте собою заради хибного розуміння обов’язку, Агнес?

У цю мить вона схвилювалася більше ніж будь-коли. Вона вирвала свою руку з моєї і відступила на крок назад.

— Скажіть, що у вас немає такої думки, люба Агнес! Ви ж для мене більше ніж сестра! Згадайте, яке неоціненне таке серце, як ваше, така любов, як ваша!

О,