Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

минуло багато, багато часу, і все пригадував я це обличчя, цей миттєвий погляд ясних очей, які не дивувалися, не винуватили, не дорікали! О, багато, багато минуло часу, і я знову, як і тоді, побачив, як погляд цей змінився ніжною усмішкою, як сказала вона мені, що не боїться за себе, і не треба мені боятися за неї, назвала мене братом... і пішла геть!

Ще вдосвіта сів я в диліжанс біля воріт готелю. День саме прокидався на сході, коли ми мали вирушити, я згадував про названу мою сестру, і раптом у ранковій імлі біля карети з’явилася голова Урії.

— Копперфілде! — хрипко прошепотів він, тримаючись за залізне поруччя на даху карети. — Здалося мені, ви раді будете почути перед від’їздом, що між нами вже все гаразд. Я був у нього в кабінеті, і ми все залагодили. Ну, хоч я і убога людина, але я корисний для нього, ви знаєте; а він розуміє свої інтереси, коли не буває під чаркою. Який він приємний чоловік, зрештою, мастере Копперфілд!

Я змусив себе відповісти:

— Радий, що ви попросили пробачення.

— О, ще б пак! — сказав Урія. — Коли особа смиренна, знаєте, то що таке пробачення? Така проста річ! Слухайте! — він здригнувся. — Вам траплялось іноді зривати недостиглу грушу, мастере Копперфілд?

— Здається, траплялося, — відповів я.

— Так от, я зробив це вчора ввечері, — сказав Урія, — але груша ще достигне! Треба тільки доглядати її. Я можу почекати!

Розсипавшись ввічливими словами прощання, він зіскочив з імперіалу, і кучер зліз на передок. Здається мені, Урія їв щось, оберігаючи свій шлунок від впливу холодного ранкового повітря; не знаю, що саме жував він, але ротом ворушив так, ніби груша вже достигла, і він обсмоктує її губами.

II. Мандрівник

У моїй квартирі на Букінгем-Стрит того вечора ми дуже серйозно обговорювали домашні справи, про які я розповів у попередньому розділі. Моя бабуся глибоко зацікавилася цим, і після розмови більше двох годин походжала по кімнаті, схрестивши руки на грудях. Коли вона була особливо схвильована, то зав­жди вдавалася до таких вправ у пішому ходінні, і розмір її хвилювання зав­жди можна було виміряти тривалістю таких подорожей. У даному разі вона була така стурбована, що визнала за необхідне відчинити двері до спальні і ходити через обидві кімнати, від стіни до стіни. Поки ми з містером Діком тихенько сиділи біля каміна, вона входила і виходила з регулярністю годинникового маятника.

Коли містер Дік пішов спати і ми з бабусею лишилися вдвох, я сів писати листа двом сестрам Спенлоу. До того часу бабуся втомилася ходити і сіла перед каміном, підібравши, як і завжди, складки свого плаття. Але вона порушила свої незмінні звичаї: не поставила склянки на коліна, навіть не взяла її з полиці каміна; лівий лікоть поклала на праву руку, а підборіддям сперлася на ліву долоню і замислено вдивлялася в мене. Підводячи очі від свого листа, я зустрічав її погляд.

— У мене чудовий настрій, любий мій, — запевняла вона мене, похитуючи головою, — я лише трохи хвилююсь і шкодую.

Я надто захопився своєю справою, тому помітив, вже коли вона пішла спати, що нічна мікстура, як її називала бабуся, лишилася неторканою на полиці каміна. Я постукав у двері спальні, щоб звернути увагу бабусі на це; вона підійшла до дверей, але відповіла:

— Щось воно мені сьогодні не до смаку, Троте!

Похитавши головою, вона повернула назад.

Вранці вона прочитала мого листа до двох старих леді і схвалила його. Я відправив своє послання, і мені лишалося тільки терпляче чекати на відповідь. Щось із тиждень перебував я в цьому стані очікування. Якось увечері, коли падав сніг, я вийшов від доктора і попрямував додому.

Цілий день погода була погана, і різкий північно-східний вітер віяв у Лондоні. Надвечір вітер ущух, і почався сніг. Пригадую, він густо падав великими пластівцями і щільним шаром укривав вулиці. Рипіння коліс і тупіт ніг пом’якшилися, немов столиця була вкрита пухом.

Найближчий шлях додому — саме його я обрав у таку ніч — лежав через завулок Святого Мартіна. Церква, яка дала назву цьому завулкові, була в той час оточена різними будівлями, і прохід у тому місці здавався дуже тісним. Минаючи церковний мур, я помітив на розі обличчя жінки. Вона глянула на мене, завернула у вузький завулок і зникла. Обличчя це було мені знайоме. Я бачив його десь. Але де — не міг пригадати. Якісь невиразні спогади, пов’язані з цим обличчям, болюче вразили моє серце; але тоді думки мої були зайняті іншим, і я не міг зосередитися.

На східцях паперті побачив я згорблену постать чоловіка, який поклав свою ношу на м'який сніг і поправляв її. Ми глянули один на одного майже одночасно. Я зупинився здивований, а він підвівся, обернувся і пішов мені назустріч. Я став лицем до лиця з містером Пеготті.

Тоді я згадав ту жінку. То була Марта, що їй Ем’лі дала гроші тієї ночі, в кухні моєї няньки. Марта Ендел — та сама, поруч з якою, як казав мені Гем, дядько не хотів би бачити свою любу племінницю за всі скарби морського дна.

Ми щиро потиснули один одному руки. Спочатку жоден з нас не міг і слова вимовити.

— Мастере Деві, — сказав він, усе ще міцно стискаючи мені руку, — душа моя радіє, що бачу вас, сер! Приємна зустріч, приємна зустріч!

— Приємна зустріч, мій любий старий друже! — підтвердив я.

— Я хотів був піти до вас, сер, сьогодні ввечері, — сказав він, — але я знаю, що тепер ваша бабця живе з вами... я вже, бачте, побував у Ярмуті... то я боявся, що вже пізно йти до вас. Я хотів зайти вранці, сер, перед тим, як вирушати далі.

— Знову? — спитав я.

— Так, сер, — відповів він, похитуючи головою, — завтра я вже знову вирушаю.

— Куди ж ви тепер прямуєте? — спитав я.

— Та, здається, нікуди! — відповів він, струшуючи сніг зі свого довгого волосся. — Треба десь переночувати.

У той самий завулок виходили тоді задні ворота «Золотого хреста» — того самого готелю, де я вперше після закінчення школи мав нещастя зустрітися зі Стірфорсом. Ворота були відчинені, і ми пройшли з містером Пеготті на зад­ній двір. У двох чи трьох загальних кімнатах готелю світилося. В одній з них не було нікого, і туди повів я містера Пеготті.

При світлі каміна я міг добре роздивитись обличчя мого старого друга. Волосся його було довге і скуйовджене, обличчя засмагле. Він ще більше посивів, зморшки на його щоках і лобі поглибшали, і з усього видно було, що містер Пеготті мандрував невтомно і в спеку, і в холод, і в дощ, і в сльоту; і разом з тим він здавався дуже міцним і пройнятим твердою рішучістю досягти певної мети. Доки я був зайнятий цим спостереженням, він струсив із себе сніг і витер обличчя. Сівши проти мене за стіл, спиною до дверей, він знову простяг до мене свою грубу долоню і палко потиснув мені руку.

— Я розповім вам, мастере Деві, — сказав він, — про все, де я був і що чув. Я блукав далеко, а почув небагато, але розповім вам усе по порядку.

Я подзвонив і замовив чогось гарячого.