Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Сьогодні ваш день народження. Я приніс вам ось це, і він простяг їй зелений сап'яновий футляр.

— Ой! Ні, ні!

Сомс натиснув на застібку на світло-сірому оксамиті спалахнули сім камінців.

— Чому ні?—запитав він.— Просто на знак того, що ви вже не маєте на мене злості.

— Я не можу.

Сомс вийняв брошку з футляра.

— Дозвольте подивитися, як вона виглядає.

Айріні відсахнулась.

Він рушив до неї, простягаючи брошку, щоб прикласти до її грудей. Вона знову позадкувала.

Сомс опустив руку

— Айріні, мовив він,— забудьмо минуле. Якщо я можу забути, то й ви можете. Почнімо все спочатку, наче нічого й не було Згода?

В голосі його була туга, а в погляді очей, що дивилися їй в обличчя, світилося майже благання.

Айріні, стоячи в буквальному розумінні притиснута до стіни, тільки ковтнула слину: це була єдина її відповідь. Сомс вів далі

— Невже ви справді хочете прожити все своє життя напівмертвою в цьому закутку? Вертайтесь до мене, я дам вам усе, чого ви забажаєте Ви житимете власним життям, даю вам слово честі.

Він побачив, як її обличчя іронічно здригнулося.

— Так,— повторив він,— цього разу я ручуся за свої слова Я попрошу лиш одного. Я хочу тільки... я хочу тільки сина. Не дивіться на мене так! Мені потрібен син. Дуже потрібен

Він говорив поспіхом, так що й сам не впізнавав власного голосу, голова його двічі сіпнулася вгору, наче йому забило дух І лише погляд її очей, прикутих до нього, потемнілих, ніби заворожених жахом, примусив його опам'ятатися і змінив болісне замішання на гнів.

— Невже це неприродна річ?— мовив він крізь зуби. — Невже це неприродно хотіти дитину від власної дружини? Ви занапастили наше життя і все розвіяли на порох. Ми не живемо, а існуємо, не маючи ніякого майбутнього. Невже вам так неприємно, що, незважаючи на все, я... я й досі хочу, щоб ви залишилися моєю дружиною? Говоріть-бо, заради всього святого, говоріть!

Айріні наче спробувала заговорити, проте не змогла.

— Я не хочу вас лякати,— сказав Сомс трохи лагідніше. -Слово честі, не хочу. Я хочу тільки, щоб ви зрозуміли, що я не можу миритися з таким становищем. Я хочу, щоб ви вернулися до мене, я хочу, щоб ви були зі мною.

Айріні підвела руку і затулила уста й підборіддя, але її очі були прикуті до його очей, наче вона вірила, що її погляд стримає його, як перепона. І всі ці роки, порожні й гіркі, відколи... а й справді, відколи?.. майже відтоді, як він уперше зустрівся з нею, звелися в пам'яті Сомса одною величезною хвилею, і судома, якої він ніяк не міг стримати, перекривила його обличчя.

— Ще не пізно,— сказав він,— не пізно, якщо ви тільки повірите мені

Айріні відвела руку від уст і притисла обидві руки до грудей. Сомс ухопив її руки.

— Пустіть!— сказала вона задихано. Але він тримав їх, намагаючись зазирнути їй у очі, які дивилися на нього твердим поглядом. За мить вона спокійно сказала:

— Я тут сама. Ви не посмієте повестися так, як повелися тоді.

Випустивши її руки, наче вони були з розпеченого заліза, він відвернувся. Невже й справді є на світі така люта непримиренність? Чи може бути, щоб той один випадок насильства так глибоко закарбувався в її пам'яті? Невже він став між нею і ним, як глухий мур? І він сказав затято, не підводячи очей:

— Я не піду від вас, поки ви не дасте мені відповіді. Я пропоную вам те, що навряд чи інший чоловік захотів би запропонувати. Я чекаю... чекаю розумної відповіді.

І майже здивовано він почув її слова:

— Не сподівайтеся розумної відповіді. Розум тут зовсім ні до чого. Ви можете почути тільки гірку правду: краще смерть.

Сомс дивився на неї, приголомшений.

— Он як!— зрештою сказав він.

А потім на нього найшло якесь заціпеніння: він наче онімів і закляк; його затрусило, як трусить людину, котру смертельно образили і котра не знає, що їй учинити, або, точніше, що з нею учиниться.

— Он як!— сказав він знову.— Оце так воно? Чи ба! Краще смерть. Ну-ну!

— Вибачте. Ви вимагали відповіді. Хіба я винна, коли це правда?

Не знаючи, що відповісти на це дивне, абстрактне запитання, Сомс звернувся до конкретної дійсності. Він поклав брошку у футляр і, застебнувши його, сховав у кишеню.

— Правда!— мовив він.— Жінки з нею ніколи не знаються. Це нерви, нерви, та й годі.

Він почув її шепіт:

— Так, нерви не брешуть. Хіба ви цього й досі не знаєте?

Він мовчав, опанований думкою: «Я повинен зненавидіти цю жінку. Неодмінно повинен». В цьому й була вся біда! Якби він тільки міг! Він кинув на неї погляд: вона стояла непорушно біля стіни, підвівши голову і склавши на грудях руки, ніби чекала, що її зараз розстріляють. І він швидко сказав:

— Я не вірю жодному вашому слову. У вас є коханець. Якби його не було, ви б не поводилися так... так нерозумно.

З виразу її очей він зрозумів, що взяв не ту ноту, говорячи занадто вільно, як тоді, коли вони ще жили разом. Він повернувся до дверей. Але вийти не зміг. Щось у його душі — найглибша і найпотаємніша форсайтівська властивість, неспроможність випустити щось із рук,