Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман
І відразу, не дивлячись у його бік, простягла руку по шаль, яку Крейслер і досі тримав і тепер віддав їй. При цьому він несамохіть торкнувся Гедвіжиної руки, і по всіх його нервах ніби пройшов струм, такий сильний, що він мало не зомлів.
Та враз, мов промінь світла, пробившись крізь темні хмари, до Крейслера долинув Юліїн голос:
– Доведеться, – мовила вона, – доведеться ще співати, любий Крейслере, мені не дають спокою. Я, мабуть, спробую той чудовий дует, який ви мені недавно принесли…
– Ви не повинні відмовити моїй Юлії, – втрутилась Бенцон. – Отже, сідайте до фортепіано, любий капельмейстере.
Крейслер, неспроможний вимовити й слова, сів до фортепіано і, мов сп'янілий від якогось дивного трунку, взяв перші акорди. Юлія почала: «Ah che mi manca l'anima in si fatal momento».[169] Треба сказати, що слова цього дуету, як звичайно в італійських романсах, просто змальовували розлуку закоханої пари, що в ньому «momento»,[170] певна річ, римувалося з «sento»[171] й «tormento»[172] і так само, як у сотні інших подібних до нього дуетів, там не бракувало «abbi pietade о cielo»[173] й «pena di morir».[174] Але Крейслер на ці слова скомпонував мелодію у хвилини найвищого душевного піднесення, з таким натхненням, що її виконання не могло не захопити кожного, кого небо обдарувало бодай сяким-таким слухом. Його дует був одним із найпристрасніших творів цього жанру, а що Крейслер прагнув тільки до того, щоб якнайповніше віддати ту пристрасть, а не до того, щоб Юлії було зручно, легко співати, то спершу йому важко було попасти їй у тон. Отож і вийшло, що Юлія почала свою партію несміливо, трохи непевно і Крейслер також не набагато краще. Та скоро їхні голоси полинули вгору на хвилях мелодії, мов білі мерехтливі лебеді, які то здіймались потужними помахами крил до осяйних золотих хмар, то завмирали в солодких обіймах, спадаючи в гучний потік акордів, поки глибокі зітхання не ознаймували наближення смерті і не вихопилось останнє «addio»[175] криком нестямного болю, мов кривавий фонтан бризнув із роздертих грудей.
У колі слухачів не було нікого, хто б лишився байдужий до цього дуету. У багатьох в очах блищали сльози, а Бенцон призналася, що не переживала такого навіть у театрі під час найкращого виконання якоїсь сцени прощання. Юлію й капельмейстера вихваляли до небес, казали про щире натхнення, з яким кожне з них виконувало свою партію, підносили саму мелодію ще вище, ніж, мабуть, вона того заслуговувала.
З вигляду князівни Гедвіги теж помітно було, що вона схвильована, хоч як вона намагалася здаватись спокійною, навіть цілком байдужою. Поряд із нею сиділа юна фрейліна з рум'яними щоками, однаково готова і поплакати, й посміятись, і князівна весь час шепотіла їй щось на вухо, на що та відповідала коротко, боячись порушити придворний етикет. До Бенцон, що сиділа з другого боку, Гедвіга також пошепки зверталася з різними дрібницями, наче зовсім не слухаючи дуету, але та з властивою їй відвертістю попросила вельможну панну відкласти розмову до того часу, коли скінчиться дует. І ось тепер Гедвіга, вся червона, з блискучими очима, заговорила так голосно, наче хотіла перекричати все товариство, що хвалило співаків:
– Дозвольте й мені сказати свою думку. Я визнаю, що дует як музичний твір має свою вартість і наша Юлія виконала його чудово, але чи доречно, чи справедливо, щоб у нашому затишному колі, де мають точитись мирні, спокійні розмови, де дружні розваги, музика й спів повинні протікати легко й лагідно, мов дзюркотливий струмок серед грядок з квітками, нам підносили шалені мелодії, які так роздирають душу, залишають таке нищівне враження, що його не можна позбутися? Я намагалася захистити свій слух і свої груди від того дикого, пекельного болю, який Крейслер з властивим йому глумом, що так легко ранить наші чутливі серця, втілив у звуки, проте ніхто не захотів підтримати мене. Нехай моя слабкість стане поживою для вашої іронії, капельмейстере, але я признаюсь: ваш дует справив на мене таке тяжке враження, що я почуваю себе зовсім хворою. Хіба немає Чімарози або Паїзіелло,[176] чиї твори написані справді для розваги товариства?
– Боже святий! – вигукнув Крейслер, і на його обличчі заграв кожен м'яз, як завжди, коли в душі його прокидався гумор. – Боже святий, ясновельможна князівно, та я ж, наймізерніший із капельмейстерів, усім серцем згоден з вашою ласкавою, найяснішою думкою! Чи ж ми не підемо всупереч звичаям і приписам щодо одягу, коли свої груди з тяжкою тугою, з пекучим болем, з нестримним захватом, які в них нуртують, виставимо в товаристві не закутані в пишне жабо найбездоганнішої вихованості і пристойності? Що варті тоді всі пожежні команди доброго тону, що вони варті, якщо не можуть погасити бурхливого полум'я, яке то тут, то там хоче видобутись назовні? Хоч скільки б поливали нас чаєм, солодкою водичкою, пристойними розмовами і приємними теревенями, а проте часом тому
