Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Господар зайшов усередину, підняв накривку з кошика, де я сидів, ласкаво озвався до мене, спитав, як я себе почуваю і чи не бажаю з'їсти ще одну печену пташку. У відповідь я кілька разів ніжно нявкнув і вдоволено потягся. Він цілком слушно зрозумів усе це як ознаку того, що я не голодний і хочу поки що посидіти в кошику, тому знов накрив його.

Тепер я остаточно переконався, що майстер Абрагам прихильний до мене і бажає мені добра. Може, мені було б і соромно за свої негарні підозри, якби я не вважав, що розумному взагалі сором не до лиця. «Зрештою, – подумав я, – і той безмежний страх, що я пережив, і та підозра, знову ж таки, викликана страхом перед найгіршим, – не що інше, як поетичні мрії, властиві геніальним юним ентузіастам, вони їм конче потрібні, як п'янкий опій».

Ця думка мене цілком заспокоїла.

Тільки-но господар вийшов з кімнати, як я побачив крізь щілину в кошику, що професор недовірливо глянув у мій бік і підморгнув своїм друзям, наче хотів їм сказати щось важливе. Потім вів заговорив так тихо, що я не почув би жодного слова, коли б небо не обдарувало мої шпичасті вуха незвичайно гострим слухом.

– Знаєте, що мені зараз кортить зробити? Я б оце підійшов до кошика, відкрив його і вгородив би оцього гострого ножа в горлянку тому проклятому котюзі, який сидить там і, мабуть, нахабно й самовдоволено кепкує з нас.

– Що з вами сталося? – вигукнув один із його друзів, – що з вами сталося, Лотаріо? Вбити такого гарного кота, улюбленця нашого майстра? І чого ви розмовляєте так тихо?

Професор так само пошепки пояснив їм, що я все розумію, що я вмію читати й писати, що майстер Абрагам у якийсь незбагненний, справді таємничий спосіб познайомив мене з науками так, що я тепер уже, як йому сказав пудель Понто, пишу прозу і складаю вірші й що все це лукавий майстер влаштував з єдиною метою: щоб поглумитися з найславетніших учених і поетів.

– О, – казав Лотаріо, насилу стримуючи лють, – о, я вже бачу, як майстер Абрагам, що й так користується у великого князя безмежною довірою, доб'ється з допомогою цього злощасного кота всього, чого захоче. Та бестія стане magister legens,[186] отримає ступінь доктора і кінець кінцем як професор естетики читатиме лекції про Есхіла, Корнеля й Шекспіра! Я аж тіпаюся з люті! Той кіт запустить мені пазурі в саме нутро, а вони в нього падлючі!

Усіх страшенно вразили слова Лотаріо, професора естетики. Один із його друзів висловив думку, що кіт не може навчитися читати й писати, бо ці першооснови всіх наук вимагають певної спритності, на яку здатна тільки людина, певного вміння думати чи, інакше б сказати, розуму, що не завжди є навіть у людини, вінця природи, а що вже хотіти від бездумної тварини.

– Любий мій, – втрутився в розмову інший, як мені здалося з кошика, дуже поважний чоловік, – любий мій, що ви звете «бездумною твариною»? Бездумних тварин не буває. Часто, поринувши в тихе самоспоглядання, я сповнююсь глибокої пошани до віслюків та інших корисних тварин. І не розумію, чому будь-яка симпатична домашня тварина, щасливо обдарована хистом, не могла б навчитись читати й писати? Навіть більше, чому б такій тваринці не стати вченим або поетом? Хіба не було таких прикладів? Я вже не кажу про «Тисячу й одну ніч» – найкраще історичне джерело, вірогідність якого не підлягає сумнівові, але згадайте, шановний, Кота в чоботях, надзвичайно шляхетного, обдарованого розумом, ґрунтовно освіченого кота.

Потішений цією хвалою котові, що, як мені підказав мій непомильний внутрішній голос, напевне був моїм гідним предком, я не втримався і двічі або й тричі досить голосно чхнув. Промовець відразу замовк, і всі боязко втупились у мій кошик.

– Contentement, mon cher![187] – нарешті гукнув той поважний чоловік, який щойно говорив, і повів далі: – Якщо я не помиляюся, шановний естетику, ви згадували про якогось пуделя Понто, що зрадив вам таємницю наукових і поетичних вправ кота. Це нагадує мені чудового Берганцу Сервантеса, про дальшу долю якого розповідає одна нова, надзвичайно цікава книжка.[188] Той пес також може бути переконливим прикладом того, що в тварин є природні здібності і хист до наук.

– Дозвольте, – мовив його товариш, – дозвольте, любий друже, що за дивні приклади ви нам наводите? Адже про собаку Берганцу розповідає Сервантес, що, як усім відомо, писав романи, а історія про Кота в чоботях – просто дитяча казка, яку, щоправда, пан Тік переповів так яскраво, що можна з дурного розуму й справді повірити в неї. Отже, ви посилаєтесь на двох письменників, наче вони солідні природознавці й психологи, а вони ж тільки поети, запеклі фантасти, та й годі, що вигадують і оповідають нам самі лише небилиці. Ну скажіть, як ви, розумний чоловік, можете посилатись на письменників, щоб довести те, що цілком суперечить здоровому глуздові? Лотаріо – професор естетики, йому інколи можна переступити межу, але ви…

– Стривайте, – перебив його поважний, – стривайте, шановний, не гарячкуйте. Подумайте спокійно, і ви згодитесь, що коли йде мова про