Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

дивовижне, неймовірне, треба звертатися саме до письменників, бо звичайні історики в ньому нічогісінько не тямлять. Авжеж, навіть якщо дивовижне впорядковують, відповідно оформляють і подають як чисту науку, то й тоді докази для будь-яких засад беруть в уславлених поетів, на слова яких можна покластися. Я наведу вам приклад одного відомого лікаря[189] – він вас задовольнить, бо ви сам учений лікар, – отже, я наведу вам приклад одного відомого лікаря, який у своєму науковому описі тваринного магнетизму, бажаючи з'ясувати наш зв'язок зі світом духів і незаперечно довести, що існує дивовижний хист передбачення, посилається на Шіллера та його Валленштейна, який каже: «В житті людському є такі хвилини…» і «Є голоси пророчі, безперечно…» Не пам'ятаю, як там далі. Зрештою, ви можете самі прочитати в трагедії, що там ще про це написано.

– Ха-ха-ха, – засміявся доктор, – ви перескакуєте з одного на друге! Заводите мову про магнетизм і кінець кінцем ладні вже довести, що до всіх див, на які здатен магнетизер, він ще й може навчати обдарованих котів.

– Ну й що ж, – відповів поважний, – ніхто не знає, як магнетизм впливає на тварин. Коти, що вже мають у собі електричні флюїди, як ви зараз переконаєтесь…

Згадавши раптом, як гірко нарікала Міна на такі досліди, що їх провадили над нею, я страшенно перелякався і нявкнув на весь голос.

– Присягаюсь Орком, – вражено вигукнув професор, – присягаюсь Орком з усіма його жахами, що цей клятий кіт чує нас і розуміє нашу розмову! їй-богу, я зараз задушу його своїми руками…

– Немудро, – озвався поважний, – справді немудро, професоре! Я нізащо не дозволю, щоб ви зробили бодай найменшу кривду котові, якого я щиро полюбив, хоч не мав щастя ближче з ним познайомитись. Кінець кінцем аж хочеться спитати вас: може, ви заздрите, що він уміє писати вірші? Принаймні професором естетики той маленький сірий добродій ніколи не стане, можете бути спокійні. Бо хіба не записано чорним по білому в старих, мов світ, академічних статутах, що, з огляду на чимраз частіші зловживання, надалі заборонено допускати віслюків до професури, і хіба ця постанова не поширюється на всі види й породи тварин, рахуючи й котів?

– Можливо, – невдоволено відповів професор, – можливо, кіт ніколи не стане ні магістром, ні професором естетики, але рано чи пізно виступить як письменник, своєю незвичайністю, певна річ, зацікавить видавців та читачів і перехопить у нас добрі гонорари…

– Я не бачу, – заперечив поважний, – я не бачу, чому б такому гарному котові, улюбленцеві нашого майстра, не можна було ступити на той шлях, на який юрмами сунуть ті, хто не має до такої діяльності ні снаги, ні покликання. Єдине, що не завадило б зробити, це примусити його обрізати гострі пазурі, і ми, либонь, зараз таки це й зробимо, тоді будемо певні, що, ставши письменником, він не подряпає нас.

Усі вони підвелися. Естетик схопив ножиці. Можете собі уявити моє становище! Я вирішив боронитись, мов лев, від ганьби, яку мені готували; першого, хто наблизився б до мене, я позначив би на весь його вік. Я наготувався до стрибка, тільки-но відкриють кошик.

Тієї миті зайшов майстер Абрагам, і весь мій страх, що доходив уже до розпачу, як рукою зняло. Він відкрив кошика, і я, ще не отямившись як слід, блискавично вискочив звідти й майнув повз господаря під грубу.

– Що знов сталося з моїм котом? – запитав господар, підозріливо дивлячись на гостей, які стояли зніяковілі і, почуваючи себе винними, не знали, що відповісти.

Хоч яке скрутне було моє становище у тій в'язниці, а все ж на душі в мене ставало радісно, коли я вертався думкою до професорових слів про мою гадану кар'єру, тішило мене також те, що в його словах бриніла заздрість. Я вже відчував на голові докторську шапочку і бачив себе на кафедрі! Хіба жадібна до знань молодь не відвідувала б мої лекції найчастіше за всі? Хіба знайшовся б хоч один юнак, вихований у добрих звичаях, який би зле зрозумів прохання професора не приводити на лекції собак? Адже не всі пуделі такі приязні й ласкаві, як мій Понто, особливо не можна вірити мисливським капловухим собакам, які скрізь зчиняють безглузді сварки з найосвіченішими представниками нашого роду і хоч-не-хоч змушують їх у найбезглуздіший спосіб виявляти свій гнів – пирхати, дряпатись, кусатися і т. д. і т. д.

Як же було б прикро,

(А. м.) стосувалося рум'яної фрейліни, що її Крейслер бачив у Бенцон.

– Зробіть мені ласку, – мовила князівна, – зробіть мені ласку, Нанетто, сходіть униз і подбайте, щоб усі гвоздики знесли в мій павільйон, бо челядь так розледачіла, що сама нічого не виконає.

Фрейліна зірвалася на ноги, дуже церемонно вклонилась і швидко вибігла з кімнати, мов пташка, випущена з клітки.

– Я не можу, – звернулася до Крейслера князівна, – я не можу нічого заграти, коли сиджу з учителем не сама, він – мов той священик, якому не боїшся виповісти всі свої гріхи. Взагалі вам, любий Крейслере, наш суворий етикет видасться чудним і обтяжливим: мене скрізь повинні оточувати фрейліни й стерегти, мов іспанську королеву. Принаймні тут, у нашому милому Зіггартсгофі, можна було б