Малюк Цахес - Ернст Теодор Амадей Гофман

Біограф Крейслера, коли він хоче, щоб портрет був правдивий, на жаль, мусить зобразити свого героя екстравагантною людиною, яка, переважно в хвилини музичного натхнення, сторонньому спостерігачеві може здатися майже божевільною. Йому вже траплялось наводити приклад закрученої мови свого героя: «Коли Юлія заспівала, вад лісом попливли тужливий біль кохання, весь захват солодких мрій, надій та бажань і цілющою росою впали на духмяні келихи квіток і на груди принишклих соловейків». Виходячи з цього, думка Крейслера про Юліїн спів, мабуть, небагато важить. А проте згаданий біограф, користаючись нагодою, може запевнити ласкавого читача, що в співі Юлії, якого він, на превеликий свій жаль, ніколи не чув, було, видно, щось таємниче, щось дивовижно знадливе. Найсолідніші люди, які лише недавно дали відрізати собі кіску, пережили складний судовий процес, витримали підступну таємничу хворобу чи щедро скуштували свіженького страсбурзького паштету, а слухаючи в театрі Глюка, Моцарта, Бетховена, Спонтіні,[168] не відчували ніякого душевного зворушення, – навіть такі люди часто запевняли, що спів панни Юлії Бенцон викликав у них якесь чудесне, приємне почуття, вони й самі не могли до пуття сказати, яке саме. Їм стискала груди якась невиразна туга, що давала невимовну насолоду, цілком опановувала ними, і вони часто доходили до того, що робили всілякі дурниці, мов юні фантасти й віршомази. Далі треба згадати, що одного разу, коли Юлія співала при дворі, з князем Іренеєм теж сталася дивина: він почав голосно зітхати, а як вона закінчила, підійшов до неї, притиснув її руку до уст і плаксиво сказав: «Найдорожча панно!» Гофмаршал зважився ствердити, що князь Іреней справді поцілував маленьку Юлію в руку і з очей у нього начебто викотились дві сльозини, проте на вимогу обер-гофмейстрині це твердження було спростоване як непристойне і шкідливе для двору.

Юлія мала сильний, чистий, мов срібний дзвіночок, голос і співала з таким почуттям, з таким натхненням, яке може виливатися тільки з глибини зворушеного серця, і, мабуть, саме в цьому й полягав дивовижний чар її співу, перед яким ніхто не міг устояти. Так вона співала й сьогодні. Всі слухали, затамувавши подих, усім груди стискала дивна солодка туга, і аж через хвилю чи дві після того, як Юлія замовкла, вибухла буря оплесків. Лише Крейслер сидів безмовний, непорушний, відкинувшись на спинку стільця; потім він тихо, повільно підвівся, Юлія обернулась до нього і поглядом виразно спитала: «Невже справді мій спів був такий гарний?» Але вона почервоніла й опустила очі, коли Крейслер, приклавши руку до серця, тремтячим голосом прошепотів: «Юліє!» Тоді він похилив голову і швидше вислизнув, ніж вийшов з кола дам, що їх оточували.

Радниця Бенцон насилу вмовила князівну прийти на вечірку, де вона неодмінно мала зустріти капельмейстера Крейслера. Гедвіга погодилась аж тоді, коли радниця дуже переконливо з'ясувала їй, які це дитинячі витребеньки – уникати когось тільки через те, що він не належить до людей, схожих одне на одного, наче монети того самого карбу, а інколи виявляє дивацькі риси, властиві лише йому. До того ж Крейслера вже прийняв князь, тож не годилося й далі показувати свою дивну впертість.

Цілий вечір князівна Гедвіга так спритно ухилялася, що Крейслер, щиро бажаючи її перепросити, бо він був людина незлоблива й потульна, хоч як старався, а не міг до неї доступитися. Його найспритніші маневри розбивались об хитру тактику князівни. Тим більше здивувалась Бенцон, яка все це бачила, коли раптом князівна вийшла з кола дам, що її оточували, й рушила просто до капельмейстера. Крейслер стояв, поринувши в таку глибоку задуму, що отямився аж тоді, коли князівна запитала:

– Невже у вас єдиного не знайдеться бодай слова чи жесту, щоб відзначити Юліїн спів?

– Ясновельможна князівно, – відповів Крейслер голосом, що зраджував його приховане хвилювання, – ясновельможна князівно, згідно з авторитетним твердженням славетних письменників, праведники замість слів послуговуються думками й поглядами. А я, здається мені, був на небі.

– Отже, наша Юлія – ангел світла, – мовила, сміючись, князівна, – коли вона змогла відчинити для вас рай. А тепер я прошу вас на кілька хвилин залишити небо і вислухати бідну дитину землі, що стоїть перед вами.

Князівна замовкла, ніби чекала, що Крейслер щось відповість, та оскільки він лише звернув на неї променистий погляд, вона опустила очі й обернулась так швидко, що легенько накинута шаль спала з її плечей. Крейслер підхопив шаль, але князівна не простягла по неї руки.

– Давайте, – мовила вона непевним, уриваним тоном, ніби змагалась сама з собою, ніби їй важко було висловити те, на що вона вже внутрішньо зважилась, – давайте поговоримо прозаїчно про поетичні речі. Я знаю, ви даєте Юлії уроки співу, і мушу визнати, що відтоді її голос і виконання набагато покращали. Це вселяє в мене надію, що ви можете розвинути навіть такий посередній хист, як мій. Я думаю, що…

Князівна затнулась і вся спаленіла. Бенцон підійшла до них і почала запевняти, що Гедвіга несправедлива до себе, називаючи свій музичний хист посереднім, адже вона чудово грає на фортепіано і дуже виразно співає. Крейслер, якому князівна у своєму збентеженні здалася раптом надзвичайно милою дівчиною, набалакав їй силу гарних слів і наостанці запевнив її, що для нього не може бути більшого щастя, як допомагати князівні, коли вона бажає цього, порадою і ділом у її музичних студіях.

Князівна слухала Крейслера з видимим задоволенням, коли ж він замовк, а Бенцон поглядом дорікнула їй за дивний страх перед цим чемним чоловіком, вона стишеним голосом сказала:

– Так, так, Бенцон, ви маєте слушність, я часто поводжусь гірше за дитину!