Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

— Та ні, то хлопці ходять. Там ходи подекуди напівзасипані. Тож я волію по землі ходити, а не лізти як кріт.

Мишко дослухався розмови, направивши вуха:

— А я поліз би. Ото було б здорово! А ще аби заблукати…

Сашко незле обірвав його небезпечні фантазії:

— Щоб я такого від тебе не чув! Ще не вистачало, аби мамка дізналася про твої мрії!

Мишко не удостоїв брата відповіддю, а звернувся до Оленки:

— А що, і зараз можна пройти попід землею до церкви?

— Ні. Мабуть, що ні. З церкви зерносховище зробили. А ходи позасипали або ж самі пообвалювалися. Не знаю напевне.

Мишко все не заспокоювався:

— Невже ти хоча б раз не лазила попід землею?!

Оленка по хвилині задумливо відповіла:

— Було. Ще й заблукала. По-справжньому заблукала. Більше випробувати долю якось не кортить.

Мишкові аж очі загорілися від захвату. Він у двоє очей дивився на Оленку:

— Розкажи! Розкажи! Як це трапилося?

— Та воно давно вже було! Не пам’ятаю.

Сашкові також стало цікаво. Він чув розповіді старших людей, як за їхнього дитинства хтось спускався в катакомби. І блукали, й гинули, бували випадки. Але власне з самовидцем стрічатися не траплялось. То ж коли й він попросив Оленку розповісти про пригоду, та погодилась:

— Хвалитися особливо нічим. Тоді я, мабуть, як Мишко була. Може, років сім-вісім. Діти у нас гуляють самі. Тобто, не зовсім самі, а без батьків — старші й молодші, всі разом. Одного разу юрма дітлахів вирішила спуститися в катакомби грати в війну. Воно-то наче й заблукати важко — в чий-небудь двір попадеш. Та не в темряві. Я йшла останньою. Об щось перечепилася. Опустила очі — а під ногами були накидані кістки. Мені здалося, що людські. Замість позвати старших, я з переляку побігла якимось бічним тунелем і бігла, бігла, поки були сили. Тільки потім почала кричати. Та мені відповідала тільки луна.

Ви не уявляєте, що можна пережити, заблукавши в темряві! Дитині! Спочатку оглушлива тиша — щільна, в’язка і зовсім не тиха, а насичена шумом морського прибою. Як в притиснутій до вуха мушлі. А потім далеко миготять зелені зіниці. Кота, лисиці або реліктової тварини, що зберігалася в недосліджених закутках підземного царства? Жах! Одна думка свердлить мозок: знайти вихід! Спочатку вона підганяє вперед. А потім — паралізує…

Мишко слухав як зачарований. Поспитав:

– І як тебе знайшли?

— Сама знайшлась. Завдяки коту. Тварини як і заходять під землю, то не надто далеко. Щоб було свіже повітря. Ото я побачила в темряві відблиск зелених очей — а то виявився сусідський кіт. Підбіг, почав тертися об ноги. А потім пішов. Я — за ним. За зеленими вогниками. Так він мене і вивів.

Якщо хтось ще сумнівається, що авторитет Оленки в очах Мишка зріс мало не до неба, то можете не сумніватися. Оленка все більше й більше подобалася Мишкові. І все частіше він чи треба чи не треба хапався за її вузеньку долоню. Ото так вони здебільше й гуляли: попереду Мишко з Оленкою, а трохи позаду — задумливий Сашко.

Хоча літо добігало кінця, погода була вкрай спекотна. Тому не дивно, що на березі річки було рясно-рясно людей. Серед них — Сашко і Оленка. Мишка не видно — він волів не вилазити з води, що була як сиродій. Оленка сиділа на рушнику.

Сашко з безтурботним виглядом лежав просто на піску, підібгавши під голову руки. То в житті Сашка були чи не найщасливіші хвилини, коли не треба було нікуди поспішати, майбутнє на кілька років, здавалося, було відоме, а поряд була кохана дівчина.

Сашко задивився на легкі хмарки, що ледь помітно сунули над рікою. Звернувся до Оленки:

— А небо стає важкувате, бузкове. Ти помічала, що в різні місяці небо різного кольору?

Оленка наче не почула. Нахилилася і задумливо щось креслила пальчиком на піску.

Потім звернулася до Сашка:

— Моя практика вже закінчилася. Тож вивільнилося кілька днів до початку занять. Мені ще півроку — і на роботу.

Сашко безтурботно відповів:

— Та й я ж почну вчитися, то вже не побайдикуєш. То що, й завтра підемо на річку? В місті зараз жара нестерпна!

Оленка відповіла з легким смутком:

— Залюбки б пішла, та не можу. Батьки забивають кабана, то завтра я їду в село — треба допомогти.

В Сашковій відповіді забриніло розчарування:

— То ми тепер до вересня не побачимось?

— Виходить, що так…

Сашко сів і подивився на Оленку:

— Шкода! А залишитися не можеш? У нас же лише кілька вільних днів залишилося!

Оленка відповіла досить твердо:

— Та ні. Треба їхати. Хоча, — її погляд посвітлішав, — як хочеш, їдьмо зі мною. Заразом і з батьками познайомишся.

Сашко трохи здивовано відповів:

— Як так? Оце просто взяти і приїхати? А ти спитала дозволу?

Оленка посміхнулася:

— Я навіть уявити не можу, що мені гостей заборонять привезти! То їдьмо? Мама таку кров’янку готує! Язика проковтнеш!

Наступного ранку Сашко марно намагався звернути на себе мамину увагу бодай на кілька хвилин.

Напередодні йому так і не вистачило мужності розказати про Оленчину пропозицію, за що він тепер нещадно себе краяв. А сьогодні ще з ранку до мами прийшла тьотя Свєта, вони зачинилися на кухні і вже години зо дві не виходили. А часу до Оленчиного автобусу залишалось обмаль.

На бездоганно чистій кухні Лариса відкоркувала пляшку імпортного вина, виставила кришталеві кухлі і вислухувала гірку сповідь подруги. У тої очі попухли від сліз. Лариса намагалася її заспокоїти:

— То, може, Олексій охолоне та повернеться? Адже скільки років разом! Хоч