Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

— Дивина! А я-то думав, чому якогось літа цикад і не чути, а іноді скрекочуть так, що хоч вуха затикай!

— Отож бо! А ще кажуть, що цикада боронить від ворогів. А в мене є бурштин з цикадою! Показати? Він завжди зі мною.

Олена довгенько порсалася у своїй сумочці і нарешті дістала досить величенький окатиш з бурштину. Проти сонця там явно було видно комаху, яка раптово загинула у в’язкій смолі, але завдяки цьому збереглася на століття.

З наступної фрази схоже було, що Оленка бодай трохи зацікавилася Сашком.

— А ти що, цікавишся кораблями? Твій формуляр від палітурки до палітурки списаний як не «Юним кораблебудівником», так «Морським флотом».

— Так, цікавлюсь. Ще й як! — Сашка зрадів нагоді похизуватися перед дівчиною. — Я знаю всі моделі кораблів від барки[19] до підводних човнів.

— А які моделі ти вже зробив?

Сашко уявив, що сказала б мама, аби він розвів в її бездоганно чистій квартирі моделювання кораблів, і трохи знітився.

— Та в мене мама так опікується порядком, що я вдома волію не стругати нічого.

— Так ти що, за собою не прибрав би?! — Оленка відверто здивувалася.

— Та чого б то, прибрав… — Сашко будь що намагався зам’яти слизьку тему, тому провадив далі дещо гарячково. — А от якось у піонерському таборі я з друзями зробив модель яхти. Ми на ній все зробили до дрібниць: і кіль, і гик! Закріпили грот і стаксель! Яхта вийшла як справжня, тільки що меншенька. Але дитину б напевне витримала!

Сашко так розійшовся, що ладен був переказати всі складові яхти до найменших дрібниць. Але його зупинив здивований, майже заворожений погляд Оленки. Вона чи не пошепки сказала:

– І ти ВСЕ ЦЕ знаєш?

Сашко нарешті зупинився.

І тільки тоді помітив, що вони давно вже стоять біля входу до Оленчиного гуртожитку. Оленка схаменулась першою:

— Я вже й прийшла. Ти зараз додому йтимеш?

Йти Сашкові чомусь геть не хотілося. То не завадило б заздалегідь домовитись про наступну зустріч — іншим разом дременути на цілісінький день Сашкові не вдасться однозначно. Він гарячково вираховував: завтра його черга гуляти з Мишком, тож вивільниться він що-найраніше через день.

— А ти післязавтра як працюєш?

— У другу, як і сьогодні. Ми з Мартою Артурівною через день міняємось змінами. А чому ти питаєш? — І безневинно схилила голову до плеча. Вона розуміла, чому! Адже найменш досвідчена дівчина володіє таємничим жіночим чуттям.

— То, можливо, я саме тоді і прийду? Здати книжки. Десь під кінець твоєї зміни.

Отримавши згоду, Сашко щосили помчав додому, боячись навіть уявити, чого йому очікувати за несанкціоновану відсутність.

Тільки-но Сашко перетнув поріг своєї домівки, Ляля вивернула на нього цілий потік звинувачень: і де це він вештався цілий день, і як він нехтує підготовкою до іспитів, і… Сашко заздалегідь вирішив: краще не брехати. То ж як там йому язик не присох у роті, він через силу видушив:

— Я проводжав дівчину додому. Тому й затримався.

Такого Ляля не очікувала! Аби дати собі час оговтатися, вона витягла з буфету пляшечку з корвалолом, відміряла кілька крапель у склянку і пішла на кухню по воду. Не дочекавшись, аби син її наздогнав, Ляля повернулася у кімнату, підкреслено випила ліки й менторським тоном почала його відчитувати:

— Чи не зарано ти почав дівчатами цікавитись? Ти ж ще шматка хліба не маєш, в батьків на шиї сидиш! Дякував би, що ми ще п’ять років згодні тебе годувати — так ні! Замість вчитися він до побачень охочий!

Сашко мовчки вислухав матір до кінця, не перепиняючи. А потім, чи не вперше за все життя спокійно, але вагомо вимовив:

— Мамо, досить мене так дріб’язково опікати! Дайте мені можливість жити своїм життям! І навіть якщо я не потраплю до інституту цього року — світло від цього не згасне. Є ще й наступний рік, і інші професії.

Ляля в першу мить аж заклякла від неочікуваної зухвалості сина і ледь втрималася, аби не дати йому добрячого прочухана. Але швиденько схаменулася, вийшла з образу розлюченої фурії, а натомість набула вигляду несправедливо скривдженої феї. Так, синок подорослішав! То ж він потребує такого ж поводження як і дорослий чоловік! Тому Ляля з усього арсеналу жіночого зброї використала найбільш непереможну: сльози.

Цього Сашко знести не міг. Він обхопив шию мами руками, занурився в зачіску і ніжно забурмотів:

— Мамо, мамцю, вибач! Даю слово, що я добре складу іспити, все зроблю для цього!

Ляля наче через силу всміхнулася, розкуйовдила синові чуба і млявим голосом сказала:

— Та хіба ж я оце собою опікуюсь? За тебе ж переймаюся, за твою долю!

А сама подумала: «Ах ти ж курча неоперене! І ти вважаєш, що сам обираєш собі життя? Помиляєшся! Мати знає, як наполягти на своєму».

Наступного дня Сашко наполегливо зубрив формули з математики, аби заробити на іспитах п’ятірку. Тоді, за пільгою для медалістів, його зарахують на навчання з одного іспиту. І вивільниться цілий літній місяць! Як чесно, у Сашка, окрім бажання заспокоїти матір, був ще один мотив, більш потужний — мати можливість частіше зустрічатися з Оленкою. То ж вчив він сумлінно, будьте певні!

Каштановий сквер із залишками розкоші палацу Аркаса — мармуровими левами. З ними виросли всі підлітки радянського Миколаєва.

Сам палац німці, як тікали від червоноармійців, спалили. Спалили, як і ще кілька важливих будівель в центрі міста. Шкода. Бо палац Аркаса був найкрасивішим будинком в місті.

А леви якось уціліли. І, безтурботно передрімавши якийсь час у запасниках комунгоспу, за ініціативою