Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

Оленка перелякано глянула на Сашка:

— Тобто, як це: втратила?

— Я ще був малий, не старший за Мишка теперішнього. Та гуляв сам, без дорослих. Побігли ми з хлопцями навесні на річку, я й шубовснув в ополонку.

Оленка мимоволі зойкнула:

— О, Господи! Тож швиденько треба було додому бігти, в сухе перевдягнутися, розтертися.

— Так, але… Я не побіг, а крився в під’їзді свого будинку — чекав, коли одяг протряхне. А потім захворів на запалення легенів — ледь вижив, один рік школи пропустив.

— А мамки що, вдома не було?

— Та через мамку й боявся йти додому — дуже вона у нас охайна, порядок в квартирі любить.

Оленка замовкла. Відвернулася в інший бік.

Сашко провадив далі:

— От тепер Мишко сам нікуди й не виходить. Гуляє або зі мною, або з мамою. Тільки під час підготовки до іспитів мама мене не залучала, сама з ним гуляла. То тепер кілька разів поспіль буде моя черга.

Оленка спитала мимоволі глузливо:

— А скільки саме разів?

— Не знаю… Мама вираховує.

— Сашко! Я ж геть не проти твого брата. І гуляти з молодшими для мене — одне задоволення. Але чому твоя мама це задоволення нав’язує силоміць, як гіркі ліки?!

— Та ти не думай, вона ж як краще хоче!

— Думати я навіть сама собі не забороню. Але давай домовимося: до цієї теми більше не повертатися. Таке я можу тобі пообіцяти.

Підлітки мовчки дійшли до скверу, де залишився Мишко. Не схоже було, що він занадто нудьгував за обома. Навколо нього скупчилася різнокаліберна дітвора, перед якою він вихвалявся вмістом своїх кишень. Завдяки змістовній промоакції щодо спасіння від директорки бурштин зацікавив дітлахів більш за все.

Оленка із Сашком гукнули Мишка. Той згріб все своє добро разом і запхав у кишеню, схопив Оленку за руку, що була не більша за Мишкову, й задоволено скоромовкою промовив:

— Класний дарунок! Мені всі хлопці тепер заздрять! А ти завтра йтимеш з Сашком гуляти? Я тепер завжди ходитиму з вами!

Найближчого серпневого дня до абонементного залу бібліотеки зайшла Марта Артурівна, що мала замінити Оленку в другу зміну.

Оленка, як вгледіла змінницю, занадто квапливо підхопилася й підбігла до вікна. Марта Артурівна озвалася приязно:

— То твій наречений там чатує біля входу?

Оленка знітилась й відповіла трохи ніяково:

— Чому відразу «наречений»?

— А хто ж тоді?

— Просто Сашко.

— Ну то біжи вже до свого «просто Сашка». А то вам обом терпець урветься.

Оленка радісно вибігла з залу.

Біля входу дійсно стояв Сашко з Мишком. От кого й справді цього разу їла нетерплячка, так це Мишка. Він підбіг до Оленки й збуджено заговорив:

— Ходімо, ходімо швидше! Там тролейбус провалився під землю! Швидше, а то витягнуть без нас!

Оленка здивовано глянула на Сашка:

— Господи, що він таке каже? Як це: «тролейбус провалився»?

Сашко підтвердив:

— Дійсно, провалився. Там, на Сухому фонтані виявилася чималенька порожнина.

— А де це воно?

— На вулиці Садовій. Може, збігаємо подивитися? Туди чи не всі діти з нашого району позбігалися!

— То ходімо. Яке нещастя!

Коли вони добігли до Садової, на проспекті Леніна рух транспорту було перекрито.

Посеред дороги й насправді була величезна яма, з якої виглядав неприродно нахилений тролейбус. Проводи були обірвано, струмоприймачі понівечено.

Подекуди просто на землі сиділи постраждалі. Біля них поралися люди в білих халатах. Звісно, тут вже були машини швидкої, міліції, аварійної служби. Повно міліціонерів і медпрацівників, що поралися біля поранених. За імпровізованою огорожею — повно людей.

Підлітки занурилися в натовп. Оленка звернулася до жіночки, що трапилася поруч:

— Там хоч ніхто не загинув?

— Та начебто ні. Простирадлом нікого не накривали. А от постраждали багатенько. Одного відразу забрали з опіками — там коротке замикання трапилося, чи що. І із зламами кісток доволі людей. Але то таке, зростеться. А от чи забудуть…

Якийсь час поспостерігавши, Оленка й Сашко з Мишком пішли в зворотному напрямі. У Оленки настрій був сумний. Трохи згодом вона запитала у Сашка:

– І часто у вас таке трапляється?

— Як сказати. Під Миколаєвом же ціла мережа катакомб. Це ще з часів турок нароблено тунелів. Потім — нарили ходів до найважливіших об’єктів, на випадок облоги. Хто каже — два яруси, хто — три. А може, й більше. Буває, будинок дає добрячу тріщину, а той й якимось кутом зануриться під землю. Частину небезпечних порожнин засипали. Та хіба всі позасипаєш? А хлопці все одно по катакомбах блукають — скарби шукають. От би нам знайти!

Оленка хмикнула:

— Я дивлюсь, всі чоловіки марять скарбами. Мій тато теж все не заспокоїться про якийсь німецький скарб, що заховано у нас під селом в катакомбах.

Сашко неабияк здивувався:

— А що, і в вашому Степовому є катакомби?! І де вони там уміщуються?

— О, та у нас все село, вважай, стоїть на катакомбах. В кожному дворі підвал розміром із всю ділянку і підземними ходами поєднуються між собою.

Сашко неабияк здивувався:

— Ніколи б не подумав такого про невеличке село!

Оленка вела далі:

— До революції з кожного двору вів хід до церкви. За небезпеки пожильці могли добутися до церкви, аби їх не чіпали — святе ж місце! А з церкви було проведено ходи за село, то ж можна було непомітно й саме село залишити.

— То й ти до сусідів попід землею ходиш?

Оленка відповіла трохи поблажливо: