Чому дзвенять цикади - Тетяна Тиховська

І нікуди він не пішов. Бо вже вирішив для себе будь-що дочекатися незнайому дівчину. Оленку. А що з дому удруге він не втече — то вже напевне. І так Сашко відгонив думку, що йому буде за довгу відсутність. То потім, потім! А тепер він спустився на Набережну, розлігся на травичці, закинув руки за голову та знічев’я став слідкувати за небом. День був безвітряний, тож хмаринки переповзали з місця на місце дуже повільно — як і час, коли його будь-що хочеш підігнати.

Як там нетерплячка не їла Сашка, а вечір врешті-решт настав. Сашко вже вирішив, що прийде під кінець роботи, аби начебто ненароком проводити дівчинку додому. Глянув на годинник: пів на шосту. Вже час! Дійшов, почав підводитися сходинками. Мимоволі подумав, що як знову буде Марта Артурівна, він виглядатиме повним йолопом.

Але за столом вже сиділа Оленка. Сашка пізнала, бо відразу почала шукати формуляр.

— Ще якогось підручника? — Поспитала як і вчора, аж занадто серйозно.

— Та ні, що-небудь почитати, аби відволіктися від парабол і гіпербол.

— А які книжки Вас цікавлять? Якого автора?

Ото спитала! Сашко почав гарячково мізкувати, що б його замовити. Сам він читав з захватом, але виключно про кораблі: про яхти і бригантини, про крейсера і лінкори[18]. Але дівчата в цьому нічогісінько не тямлять! А треба ж щось таке поспитати, аби вони хоча б кілька хвилин порозмовляли. Ото бовдур! Був же час — було б заздалегідь надумати!

Пауза дещо затягнулася.

— Так що Вам? Чи самі пошукаєте?

— Ні, самому ніколи. А порадьте мені… Порадьте мені що-небудь про кохання! — Нарешті осяяло! Дівчата всі марять про вічне кохання і про всяку таку дурницю!

— Про кохання?! — Оленка зацікавлено сфокусувала погляд на Сашкові. — А саме?

— Ну, щоб вони чекали один одного довгі роки, а потім під загрозою смерті зустрілись… — Сашко під пильним поглядом Оленки геть знітився. Навіть захрип. Але фразу хоч якось потрібно було закінчити.

– І що б врешті решт все закінчилося на добре.

І тут Оленка вибухнула сміхом. Але сміхом приязним, не образливим:

— То Вам треба почитати про цикад!

— Про цикад?! — Від несподіванки Сашкові повернувся голос. Таким чином ще лікують гикавку, кажуть. — Та то ж комахи!

— Ну, то що? — Оленка висмикнула з полички і розкрила посередині чималенький фоліант про комах. — Вони теж живі істоти. І чекають роками, і крізь смерть линуть один до одного. Ось, дивись!

Оленка водила тоненьким пальчиком по обраному абзацу і скоромовкою читала: «Багато років важкої підземної роботи і тільки один місяць життя на сонечку серед численних ворогів — така доля цикади. Співають у цикад тільки самці — це шлюбна пісня, таким чином вони кличуть партнерок. Їх чутно майже за милю».

Сашко отетеріло дивився на сторінку, ані слова не чуючи. Бачив тільки тоненький дитячий пальчик, що у Мишка і в того був більший, і заклинав небеса, аби ніхто саме зараз не приперся в бібліотеку.

— То що, братимеш? — Оленка й сама не помітила, як стала називати Сашка по-приятельському, «на ти». — Чи ще щось пошукати?

— Ні, це саме те… Записуй.

Він взяв попід пахви товстелезну книгу, вийшов на двір і налаштувався будь-що дочекатися Оленку. Аби його зараз поспитали, чому він так одразу вподобав саме цю дівчину, нічого розбірливого не почули б.

Серед співучнів він був чи не найменший, худорлявий, хоча й жилавий. Може, через те дівчата на Сашка не зважали. Та й йому було якось байдуже.

А тут йому раптово захотілося подовжити знайомство! Будь-що!

Кохання з першого погляду — то не така вже й дивина, а, радше, закономірність. Якщо то вона, саме твоя половинка, то погляд висмикне її з будь-якого натовпу і миттєво намостить невидимий магічний місток від серця до серця. Тільки котримсь щастить прожити зі своїм коханням все життя, а інших закоханих клята доля розтягує в різні боки. Так вони й живуть нарізно, з чужими половинками. Якщо це життя…

Оленка нарешті вийшла з дверей та легко застрибала по сходинках. Сашка вгледіла, але якщо і здивувалася, знаку не подала.

Сашко вже оговтався, тож як ніяк повів у розмові:

— А ти далеко живеш?

— Мені на Фалєєвську — там гуртожиток нашого технікуму.

— Гуртожиток? То ти не місцева?

— Ні. Але моя родина живе неподалік, у Степовому… А тобі куди?

— А мені на Радянську. То ходімо? Нам по дорозі. Разом і шлях коротший.

Сашкові бракувало досвіду в спілкуванні з дівчатами. Його однолітки, як вищий прояв лицарських почуттів, щоденно підносили додому дівчатам портфелі.

Сашко скосив очі на Оленчину сумочку, що пасок від неї був закинутий на одне плече: невеличка, розміром десь менша за зошит. Чи підносять хлопці такі сумки? На вигляд вона начебто й не важка. І навіщо вона дівчатам? Чи не зручніше все порозкладати по кишенях? Навіть одну книгу не запхати!

Це Сашко мимоволі згадав про «свою» книгу, що повсякчас вислизала з пахви. І, аби подовжити розмову, запитав:

— А звідкіля ти узнала про цикад? Ти що, цікавишся комахами?

— Та не сказати, що дуже. Просто читаю всього потроху. А цикади мене зацікавили, бо вони великі хитруни. Їхні личинки живуть під землею великими колоніями по декілька років. А потім всі разом повилазять, перетворяться на комах і швиденько-швиденько закладають нову колонію. Ото в цей час самці цикад так самозабутньо співають, аби якнайшвидше знайти подругу, встигнути і покохатися, і сховати під землю своїх нащадків. Але скільки вони там під землею ховатимуться, ніхто не знає — чи три роки, чи