Бур'ян - Андрій Васильович Головко

— Правильно!

Цокали прибори, говорили весело на тiм краї столу жiнки. Матюха все бiльше увiходив у роль.

— Звичайно, — хто жизнь понiма, той: "Правильно". А в нас же народ! От тiльки й розговорiв — не в вiчi, звичайно, хiба б я дозволив? — по закутках: "З куркулями породичався…"

За столом — як струм по всiх пробiг.

— I доки вже тi "куркулi" будуть?

— I рiвнi всi, i куркулi ще!

— Троцько в чужiй хатi живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!

— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулiв тепер нема. к крiпкий хазяїн. Тiльки хто йде проти властi або не пiддержуі її, то — куркуль, злосний елемент.

— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.

— Отже ж. А що у вас пара волiв та пара коней…

— Та й конi ж то Данюшинi…

— А хоч би й вашi? Хлiбороб, значить, добрий хазяїн. I державi од нього тiльки користь. В газетi ж читала якось Лiза, в "Правдi", награднi вже хорошим хлiборобам дають. Влада розумiі. От i в оренду — бери скiльки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитiв собi, — будь ласка!

Данюша поважно тодi:

— Iнакше й бути не може. Наша Україна до вiйни була "житницею квропи".

I знаіте, скiльки хлiба вивозили ми за кордон? А тепер давно хiба ось самi з голоду пухли? I ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходiв та правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрiбно в iнтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власнi очi? Та десятина, що в помiщика чи в хлiбороба — власника — хай буде по — їхньому вже — у куркуля, — давала двiстi пудiв, тепер даі двадцять. Ну, в хазяїнiв — то, правда, буваі, що й до сотнi даі, а що вже в кенесе, так iменно — двадцять пудiв, i то ще — "слава богу". Бо при такiй обробцi, при такiй культурi — дурна земля, що й насiння вертаі.

— Це правильно! — поклав Огир на тарiлку виделку й витер рушником вуса. — Душа болить, як гляну, як те кенесе з землi святої знущаіться, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шiсть рокiв уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде, — сонце пiдiб'іться, розсiі на стерню, коровчатами пошкрябаі ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який — свою ниву шукаі — шукаі, сердега.

— У вас добре, що хоч сiють, — засмiявся Никанор Iванович, — а в нас хитрiший народ: на осiнь зрале, хай падалиця сходе. I родить.

— Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хлiборобити! — Огир аж одкинувся на спинку стiльця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стiл у куток. Заговорив повагом:

— У мене ж було до революцiї сiмдесят десятин. Та я її — збуди опiвночi, з зав'язаними очима по всiх кусках обводю. Нiде й у борознi не спiткнуся… А ореш, бувало, — у двi ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: "гей та гей". Батуіш ту борозну в колiно. I сiіш же — не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж… Треба любити її — землю, спиш, i в снi, було, бачиш…

— А тепер ото й не сниться, засмiявся Никанор Iванович.

— Нi, сниться й тепер.

Сидiв задуманий, важкий i хмурий. На тiм кiнцi столу весело говорили й смiялись молодицi. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба ж i землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.

— Нi, що менi оцю нiч приверзлось, аж на стiл схилився Огир i всмiхнувся, — вдивленiе чисте, не сон. Своіму здоров'ю, — одхилив вiн чарку.

Другу випив. Потiм рушником витер вуса й став розповiдати свiй сон. I жiнки затихли й повернули сюди обличчя.

…Вранцi їдуть сiяти наче: вiн, Данюша й Iлько — наймит їхнiй. Сiялкою наче їдуть, за хутiр — за садком зараз нива. Дивиться вiн — аж рiллю його та переорюі хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках і: чорний увесь i чоловiк, i коняка, в соху запряжена, не в плузi, а як ото в Росiї, - у соху. I чоловiк за сохою йде. "Що за причина?" Аж оторопiв. На Данюшу: "А дивись, чи й ти бачиш?" — "Бачу, каже, сохою оре". — "Та то що сохою… А то ж на нашому!" Та так у грудях i похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обнiжку. А вiн пiд'їздить саме — Тихiн Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка — самi кiстки та шкура. Припинив, смiіться іхидно та: "Чого оторопiли? Що орю? Он тепер твоі де" — й показуі рукою на економiчеську землю, i саме — де солонцi. "Як не моі, на яких це правах?" — "А на таких правах, на совіцьких", — i смiіться іхидно, коняку поганяі. Огир став у борознi перед конякою та — по мордi, по мордi її. А вона як заiрже. А з — за лiсу сонце тодi, i не сонце, а мов пожежа, червоне так i розлилося. I іроплани, як галич, летять iз — за лiсу. Дивиться Огир — аж Тихiн як затруситься та — геп, на рiллю прямо, навзнак i руки розкидав, а з рота кров, i судороги його корчать.

Круг столу така тиша, аж чути дихання затамованi. I в тишi хтось: "Ага!" Огир перевiв дух i аж зiтхнув важко.

— Так я й похолонув увесь: Iлько ж бiля. волiв. Це ж розслiдування буде, по судах, ще i в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далi, а то