Бур'ян - Андрій Васильович Головко
А вже як проповiдь скаже! I в полiтицi розбираіться добре.
Саме порiг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз i низькобровий. Вiн був у захисного кольору вiйськовому кiтелi, що на плечах од погонiв лише по двi дiрочки бiля комiра лишилися. На порозi вiд спальнi, як у дзеркалi, — Матюха. Тiльки цей червоний i в пiджацi, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка, — колись на партз'їздi бачив отак у дуже видатного партiйця.
Привiтались. Усi якось притихли в хатi. А Матюха з Данюшею сiли плiч — о - плiч на генеральшинiй канапi. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папiрос i Матюсi: "Прошу" — i сам закурив. Никанор Iванович завiв грамофон i поставив пластинку "Ой казала менi мати". Це було добре: вiльнiше всiм стало, не почувалося напруженостi, бо хоч i свої, родичi ж, аз пам'ятi як вирвати Огиревi тi спогади?
…Стояв простоволосий, переляканий, а вiн — Матюха — з наганом у нього перед пикою.
— Де миколаївськi, веди!
В саду заступом копаі Огир, блiдий, а вiн ще наганом по пiдбiччю.
— Ворушись, товстопузий, — i матюкаі…
I за Наталкою ж ганявся конем по хуторi. Звiсно, коли те було — ще у 1918 роцi. Тепер свiй чоловiк. Але як вирвати тi спогади з пам'ятi?
Сопе Огир, пальцями пухлими на колiнах задумано перебираі. Глянув на зятя, а той спiдлоба — розбiглись погляди. Знов пальцями перебираі, сопе старий. Н — да… А i йому хiба, Матюсi, те забулось? Десь якийсь черв'ячок точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пицi себе бив нею i кричав: "Я сволоч!"
Згадав це старий. А Матюха iнше щось згадав, перехилився до Данюшi й хмуро крiзь зуби: /
— Що там Кушнiренко в допрi дурака валяі?
— Та я ж писав тобi через маму.
— Та писав же… на поруки взяти, бо видасть. Що — я ж так i знав. Хiба не чувствував, який то елiмент твiй Кушнiренко? От i зволь тепер. Звiсно, хто йому повiрить i якi в нього речовi докази і, ну, а пляма, клопiт?.. — аж кусав цигарку Матюха. — Гад отакий! Сидiв би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому… Пiддержку давали б якусь i ми.
— Я й цього разу, як жiнка до нього їхала, червiнця дав.
— Ну, як же вiн там?
— Нiбито в карти дуіться на всю. На побачення вийшов, — розповiдаі жiнка, — в самих пiдштаниках та пiджачок позичений на голе тiло. I рядно, й подушку програв. I голова провалена. Жалiвся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже — свої.
— А розслiдування ж як?
— Видно, закiнчено. Вiн вiдмовляіться вiд усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жiнка слiдчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора вiд громади треба.
Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:
— Оце ж сьогоднi сход, треба б…
— Да! Треба буде! — мов iз задуми кинувся Матюха по паузi.
Грамофон стих. Принесла пирiжки на блюдi до столу Огириха, Секлета — борщ.
— Просю покорно за стiл! — запрохувала Огириха. — Лiзочко, ти ж таки хазяйка… I де та Зiнька ваша, хоч би дитину в молодицi взяла. Зiнько! — погукала в кухню. Та вбiгла i взяла дитину.
Заторготiли стiльцями, — сiдали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дiстав i другу, меншеньку, з наливкою для жiнок.
Частували господар i господиня: до пирiжкiв, до борщу. Та ще ж чарки в
Матюхи! То пiсля локшини вже мов одмiнилися всi. I сам господар уже не спiдлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усi за столом стали шумнiшi. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, i говорили багато. I приборами стукали шумнiш, а вже що їли — на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зiнька печеню й яблука моченi. Найперша в Матюхи думка, як глянув, — що качки без води ж нiяк не можуть.
— Аякже. I ситiшi, i кормiв менше йде, як вони на водi, — хтось зауважив з жiночого краю.
— Та ясно! — Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, i тестевi пiднiс. Той вiдхилив тихенько рукою — своіму ж, мовляв, здоров'ю.
— Гм! — пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової — краічок червоний. Усмiхнувся Матюха, глянув на гостей iз застиглою усмiшкою. Потiм нахмурив брови й сказав не своїм голосом — задерикувато перекривляючи когось: — "Раз ти партійний, не должон ти пити!" — Аж голову в плечi втяг i брови звiв — це вже вiн: — А хiба вищi партiйцi не п'ють? Конішно, не цю гадость, а коньяки всякi, портвейни. П'ють, та ще й як п'ють! Потому — наша робота партійна, — пий без нiяких розговорiв!
Випив. Частуючи далi, заговорив:
— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як i миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, нiс затикаіш рукою. А п'іш, бо не пив би — згорiв би вже досi. Як i пiд партизанщину ото — коли спиш, бувало, тодi тiльки й не п'яний. А дiла, брат, якi творили! Або як i вiйськовим комiсаром був у волостi… Ну, ну, Никаноре Iвановичу, всю. "Щоб наша доля нас не цуралась".
Данюшi налив. Знов говорив далi:
— Бо як не п'іш, то й доля десь поза Уманню ходить, i сам ходиш як неприкаяний. Думаіте, легко партійному з таким народом? Думаіте, не знаю, як на мене дивляться обухiвцi
