Світовидові коні - Мирослава Горностаєва

Син Величарів непритомно осувається поруч з братом. Лице матері Дивини виникає перед ним.

«Доля… Норн…»

Руянці гасять пожежі, виводять зі Святині вцілілих. Небагатьох вцілілих данців, і серед них — Свейна, міцно зв’язано докупи.

Свейна поранено в чоло, але ярл тримається на ногах і кидається до непритомного Хальфдана, якого руянці кладуть на воза. Славута відштовхує свого полоненика:

— Геть!

Велимир, що трохи отямився, кличе Славуту і щось шепче йому. Киянин зводить здивовано брови і киває:

— Дбатиму про обох… То це той самий Хальфдан? Ой, лихо! Що скаже тітка Дивина?

В Арконі, в хатині матері Дивини, допізна горить світильник. Над Велимиром клопочеться жона Славця, а троє його синів сидять поруч і здивовано кліпають очима на бабцю Дивину, що побивається над незнайомим вояком:

— Діти ж мої! — голосить Дивина, — чи для того я вас на світ пустила, аби ви повбивали одне одного!

Велимир лежить тихо, і зрідка постогнує в гарячці, а Хальфдан кидається на ложі, все повторюючи і повторюючи:

— Норн!

Дивина від чужомовного белькотіння Хальфдана ще більше плаче, та кляне той день і годину, коли та сама доля звела її з вікінгом Гаральдом.

Віщий Молибог, що мав велику приязнь до Велимира, прислав до нього найкращого цілителя і сотницьку відзнаку — оправлений в срібло ріг, звуки якого скликають військо. Син Величарів одужав швидко, а за Хальфдана волхв-цілитель сказав:

— Не знаю, чи й виживе. Тверда рука у тебе, Велимире…

Та видужав, вичуняв Хальфдан, майже ціле літо пролежавши.

Як трохи отямився данець, потяглися до Дивини цікаві подивитись та порозпитувати, аж поки не розсердився Велимир:

— Чоловік ледве живий, а ви зі своєю цікавістю. Ще напитаєтесь.

А Хальфдан лежить на ложі і гойдається на хвилях півзабуття. Бачить біля себе жінку із змученим прозорим лицем, а іноді — дівча з селища, що так і пряде сірими, хитрими оченятами.

«Це мені сниться. Бо старшу жону бачив я у видіннях своїх, а дівча це мало загинути…»

Врешті вирішив заговорити з видивом сірооким:

— Де я є?

Хитає дівча головою — не розуміє. Над силу підбирає Хальфдан слова слов’янські, і відповідає дівчина:

— Це Аркона, а ми в домі Дивини, жриці.

— А ти хто?

— Вістуня, відунка з селища Дажбожого. Вчилась у матері Дивини.

— Я вже тебе бачив…

Сміється дівча:

— Наш Велимир геть одбив тобі пам’ять. Ти ж мене врятував, данцю, від здоровенного розбишаки з рудою бородою. А правда, що ти Велимиру брат?

У Хальфдана не вистачає слів для подальшої розмови, і він лише посміхається сіроокій Вістуні. А потім приходить мати, нічого не говорить, сидить і дивиться, а Хальфдан кволими пальцями бере її руку і так засинає.

Наприкінці літа виходив уже Хальфдан на двір, говорив трохи венедською, смішно вимовляючи слова, і все позирав крадькома на Вістуню, що дуже смішило дівчину. Спитав про долю полонених данців — відповів Велимир, що сидять вони під охороною, чекаючи викупу з-за моря, і що Свейн — живий, чим несказанно порадував Хальфдана. Ото і всі були розмови: і брати, і мати їхня наче боялась самих слів своїх.

На серпневе Велесове свято зібралося до Аркони трохи не пів-Руяну. Майдан біля Святині роївся від люду, на чисті дубові столи складалися приношення. Врешті, до громади урочисто вийшов старий Молибог, а за ним шестеро дужих хлопців ледве винесли величезний, в людський зріст, коровай.

Верховний, у сліпучо-білих шатах, з велетенським, окутим золотом рогом в руках, став за короваєм і спитав голосно:

— Чи бачите мене за святим хлібом цим, шановна громадо?

— Ні! — гукнули з натовпу, — не бачимо!

Старого волхва і справді не було видно з-за короваю. Молибог вичекав хвилину і озвався:

— То ж прославимо Богів усіх, а особливо Велеса, що врожаї дає, Дажбога світлого та Світовида, покровителя нашого, аби, з ласки їх, ви й на той рік мене не побачили.

Люд задоволено загудів. Волхв надпив з рогу меду, прославляючи Богів, а тоді подав його жерцеві, що стояв поруч. Кожен служитель Світовидів надпивав з рогу і пускав його далі, по колу. Як ріг опинився знову в руках Віщого, Вістуня, ошатна і серйозна, піднесла золоту карбовану чашу. Молибог нахилив ріг, і по чаші стекло трохи меду.

Люди зашепотілись:

— Врожайним буде і наступний рік.

Троє жерців вивели на майдан білого коня. Жодна людина не сідала на нього верхи, єдиний вершник міг бути у священної тварини — сам Світовид Чотириликий.

Коня підвели до двох рядів списів, навхрест увіткнутих у землю. Жеребець форкнув, мотнув головою. Жерці відійшли набік, і прекрасне створіння переступило через списи й голосно заіржало.

— Правою! Правою переступив! Битимемо ворога і наступний рік!

— Світовид сказав своє слово!

— Сла-ава!

Гамір знявся такий, що Віщий владно підвів посох:

— Мудрість повинна бути, — сказав, усміхаючись, — і в поразці, і в перемозі. А нині, шановна громадо, сідаймо до трапези, славлячи Богів наших.

Хальфдан дивився на все це, і йому стискало горло. Погано розуміючи мову, не знаючи обрядів, він, однак, заздрив цим людям, вільним і безстрашним. Сам він боявся Бога і гніву Божого, трепет проймав юнака, коли схилявся він над рядками латинської Біблії, з яких Бог обіцяв людям сарану, мор, глад і скорпіонів… А тут не було ні трепету, ні страху, лише любов — щира, світла, трошки дитяча…

Велимир різко обіймає його за плечі:

— Лишайся з нами!

Сльози спливають по лиці данця:

— Ні! Я присягав конунгу Вальдемару! Я мушу повернутись!

— Залишайся, брате!