Світовидові коні - Мирослава Горностаєва
— Пошліть на Рюген Свейна Хвіде, — мовив єпископ, — не одне лише капище, що в
Арконі, і всі вони наповнені багатствами. Коли ярл Гельсінгньору привезе вам докази, може тоді ви повірите, не мені — йому. Чи, може, ярл Свейн боїться рюгенських язичників?
І вигукнув Свейн, що стояв тут таки:
— Не знає страху душа вікінга! Я піду на Рюген і добуду золото, або з’ясую точно, що його нема!
Мудрий єпископ Абсальон, ох, вельми мудрий…
Багато бо вікінгів ходило на Рюген, але мало хто з них повертався до рідних берегів.
Ярл Свейн збирається у похід, і поруч з ним — Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу.
Велимир, син Величарів, не пізнав би нині брата. З хлоп’яти, кволого та тонесенького, вибуяв зеленоокий красень, ніжними рисами схожий на ельфа.
Ярл Свейн Хальфданові — як другий батько. Як і всі Хвіде — здоровенний лобуряка, Свейн з Гельсінгньору любить смачно поїсти, випити доброго пива і помахати мечем.
Але вірний ярл Свейн в дружбі і завжди дотримує слова, давши його.
Обіцяв він Гаральду з Фенгонборгу опікуватись його сином і є нині Хальфдану другом і покровителем, наражаючись на небезпеку.
Бо недобрі чутки ходять про молодого ярла, звуть Хальфдана чаклуном і ворожбитом, а дехто — і дитям ельфійки, поріддям лісу…
Бо ніхто й ніколи не бачив матері молодого ярла…
Бо говорив часто ярл Хальфдан ріжним людям про те, як вони помруть і завжди збувались ті слова.
Бо обстоював ярл Хальфдан за відьмою Хнельд, яку єпископ засудив на спалення, а коли не вдалося врятувати чаклунки, підкупив ката, аби той задушив Хнельд, заки торкнеться до неї вогонь.
Бо на серці носить ярл амулет з бурштину поганського виду, поруч з хрестиком золотим, ніколи того амулету не скидаючи…
Бо письменний молодий ярл, і знає латини, а при дворі королівському лише двоє письменних людей: сам його превелебність та вчений секретар його, Саксон Граматик.
Аби не опіка Свейна та не милість конунга — скрутно прийшлось би Хальфдану, бо і за менші провини гинули люди. А так — лише дивляться на нього скоса двірські пани, та перешіптуються злякано їхні дружини…
У похід цей спорядив Хальфдан дві лодії, по півсотні людей кожна, і гойдають хвилі його дракар, що зветься «Норн» — «Доля».
Не перший раз юнак іде у битву, та вперше — у морську виправу, і нема радости в серці вікінга.
Не любить Хальфдан убивати, не приваблює його запал бою, і, хоч ніколи ще не бігав він від ворога, битва — не його стихія. Шанує юнак премудрість книжну і часом шкодує, що уліг батьковим наполяганням, а не подався в чужі краї шукати розуму.
А нині ще й болить Хальфданові душа, ой, як болить, а в шумі вітру вчувається півзабутий голос:
«Приходь до нас, братику, з миром…»
— Норн, — шепоче, вдивляючись у обрій, Хальфдан, — Норн…
Ярл Свейн досвідчений ватаг, і без втрат довів свої дракари до місця. Мав він намальовану на шкірі мапу, зроблену торговцями — шпигами, і, керуючись нею, висадився поблизу містечка з самою поганською назвою — Дажбоже…
Ярл Свейн Хвіде, як і багато данців, є потаємним язичником, і перед походом приніс на капищі, укритому в лісі, пожертву Одіну і Тору.
Тож не має ватаг злоби на поган руянських, але наказ є наказ, а виправа є виправа.
І ось уже знімаються з бортів дракарів дерев’яні кола з отвором посередині, і деревця стають осями, і лягає на ці осі стятий бойовими сокирами і нашвидкуруч обтесаний дуб-таран. Руянці, особливо в прибережних містечках, завжди насторожі. Тому Свейн неплекає надій на раптовий напад, і дійсно, зачинені вже ворота городища, до якого збіглися й люди з довколишніх рибальських селищ.
Городище міцно укріплене, з валами, зі стінами з дуба, з вежичок сиплються стріли, а зі стін — каміння.
Та раз за разом б’є таран у браму, від стріл вікінги затуляються щитами і одразу замінюють загиблих. Свейн поспішає впоратись до підходу підмоги з Аркони — не так уже й багато у нього людей, аби витрачати час.
Врешті розбито браму, але насмерть б’ються городян та рибалки, бо нема людини на Руяні, що не вміла б володіти мечем.
Свейн рветься до головного майдану, на якому принишкла гостроверха Святиня Дажбожа. Туди збіглися жінки та діти, засунувши за собою важкі двері, і там же мають бути рекомі скарби.
— Золота не візьмем, то хоч полону наберемо! — рикає Свейн, — вперед!
Захисники міста розсипались по вулицям і цільно стріляють з дахів. Час від часу падає хтось із лави, та знову змикаються данці і проходять небезпечне місце. Бій викочується на майдан, і Свейн уже певен перемоги, бо на відкритому місці славини, з яких рідко хто має на собі кольчугу, є легкою здобиччю.
Частина данців уже нишпорить по хатах, цуплячи все, що погано лежить, розбиваючи скрині та комори.
Хальфдан з мечем напереваги зазирає до якогось дворику, пильнуючи ворога, і раптом бачить, як вояк Хогі зі Свейнового дракара цупить за коси якусь дівчину, а та пручається, мов кицька, з усієї сили.
Хогі, побачивши свого, махає рукою:
— Іди, поділимось, товаришу! Битву бо скінчено…
Хальфдану раптом стає недобре. В скронях б’є кров, наче молот Тора.
«Отак і мою матір колись… взяли…»
Чому подумав саме це? І яке йому діло до чужої здобичі? Але Хальфдан зупиняється і мимоволі, не своїм якимось голосом каже грізно:
— Відпусти її!
— Гей, це не по-товариськи! — обурюється Хогі, та раптом відчуває під горлом холодне лезо клинка.
— Та забирай… — бурчить, — скажений вовк! От клята порода, ласа до жіночого м’яса…
