Світовидові коні - Мирослава Горностаєва
Пізнавши ярла, про якого чув багато недоброго, Хогі вирішує не ставати з ним до сварки. Зрештою, скільки їх буде ще, дівок…
Дівчина, відпущена Хогі, падає, схоплюється і хапає меча, що лежить поруч вбитого руянця. Хогі вже подався геть, а Хальфдан дивиться і дивиться в сірі очі дівчини, і у вухах йому бринить арфа бабусі Медб…
Ті, чия кров в його жилах, взяті на попелищах рідних осель, відірвані від мертвих вже рідних… Хто лежить у цьому дворику — батько дівчини, брат, чоловік? У його матері був чоловік, і він побоявся спитати тоді Велимира, чи не рука Гаральда Торквілльсона убила його…
Дівча тримає важку зброю обіруч і поволі відступав вглиб двору. Хальфдан згадує хапливо слов’янські слова, яких навчився від няньки своєї Мальфріди, рабині, що родом була з бодричів, і говорить:
— Біжи… Ховайся!
Дівчина, зблиснувши очима, піднімає зброю. Хальфдан мимоволі усміхається:
— Біжи! — говорить, — загинеш! Біжи!
Руянка пірнає за якийсь прихатень. Ярл поволі виходить з дворика і йде до майдану, сторожко зиркаючи на всі боки.
На майдані Свейн радить раду, і накидається на Хальфдана:
— Де тебе носить? Ще нічого не закінчилось…
В Святині міцні стіни і двері, а таран не протягти вузенькими вуличками…
Підпалити — пропаде полон і здобич. Свейн бо має досвід в подібних виправах і знає — найчастіше з вогню не рятується ніхто, гидуючи життям у рабстві.
— Висадити двері, — пропонує Хальфдан, злий на себе за хвилину слабкости, — зробимо з парканів загороди, тоді лучникам нас не дістати…
— Молодий, а розумний! — регоче Свейн, і тут-таки відправляє частину підлеглих готувати прикриття від стріл.
Та раптом підбігає вояк з відсталих:
— Мій ярле! Військо!
Свейн хмикає:
— Хай! Прорвемось!
— Кіннота, мій ярле!
— Спішаться, а тут ми їх…
Та біжать ще вояки, обтяжені здобиччю і волають:
— Пожежа! Пожежа!
Передмістя підпалили самі данці під час облоги, і тепер вогонь іде на них.
Ярл ще раз зиркає на Святиню і говорить:
— Треба вибиратись. Здолаємо кіннотників — повернемось. Я думаю, полум’я туди не добереться, а розбігтись вони не встигнуть.
Але за городищем не кіннотники, а піші… Дві лави, укриті за високими щитами…
— Снились йому, сучому сину, коні! — батькує Свейн панікера і горлає:
— Шикуйсь до лави! Вперед!
Вікінги змикають ряди. Кожен знає своє місце — поруч з товаришем, з яким гріб веслом. Здобич летить додолу — вузли, скриньки… Живі будемо — підберемо, а мертвому цього не треба.
Руянці йдуть на них, зімкнувши стрій. Це вже не рибалки у вишиванках і не городяни у вовняних куртках. Шоломи, кольчуги, сулиці… Військо!
— Як це вони дізналися так швидко, — бурчить Свейн, — нічого, прорвемось! До бою!
Ярл Гельсінгньору підіймає сокиру і реве басюрою, забувши про все:
— О-одін!
Лава вдарилась облаву. Руянці посунулись назад одразу ж, і зраділий Свейн горлає, аби данці перешикувались клином. Славини відходять, лишаючи на полі мертвих. Ось-ось побіжать, а тоді вже…
Та з-за близького вже лісочка раптово вихоплюються вершники на білих конях, і темно-багряні плащі в’ються за ними, наче крила янголів смерти… Піша лава одразу ж зупиняється і рушає вперед.
— Сла-ава!
Ярл Свейн гукає, аби змикали коло, вже певний програшу. А кіннота ближче і ближче, і грізний гук летить над полем:
— Наш Бог — Світовид!
І то було все…
* * *Хальфдан Гаральдссон б’ється з розпачем приреченого. Не вдавалося йому ні разу побачити власну долю, але, щоб розгледіти певну загибель, не треба бути ворожбитом.
Високий славин іде на нього, крутячи над головою мечем. Меч важкий, двуручний, але руянець вправляється з ним одною рукою, а в другій тримає щит.
Хальфдан пригинається, і страшний меч ковзає по його шолому. З носа данцю бризкає кров, а очі застеляє багряна мла.
— О-одін! Ярл Свейн затуляє Хальфдана собою. Славин повертається до більш гідного ворога, і щит його тріскає під ударом сокири ярла. Вояк перехоплює меча обіруч і рушає на Свейна…
— Сла-ава!
Хальфдан, що тим часом трохи віддихався, потрапляє під удар вершника. Він уже ледве відбивається, але все-таки зачіплює ворога мечем по стегну.
Хтось із данців підсікає коню ноги, і вершник зіслизає додолу. Вояк зводиться з землі, але штани з брунатної вовни темніють від крови. Хальфдан наносить скісний удар, мірячись по шиї, та поранений пригинається і меч його входить в груди Хальфдану, розриваючи кольчугу-бірн.
Блискавка роздерла мозок молодого ярла, страшне осяяння супутник видінь.
— Велимире!
Ворог стоїть над ним з окривавленим мечем. Стрункий вусатий руянець, зрілий муж, зовсім не схожий на юнака, що лишився в пам’яти Хальфдановій.
Данець, якого біль кинув на коліна, намагається піднятись. Його супротивник осувається на землю поруч з ним. Кров вже вихлюпується руянцю з чобота.
— Хальфдане? Ні! Хальфдане?!
Скривавленими пальцями данець добуває з-під убрання оберіг.
— Велимире, це я! Велимире!
Руянець намагається пізнати в молодім вікінгу риси колишнього хлопчика.
— Хальфдане, чому я? Чому?!
І данець виштовхує з себе разом з кров’ю:
— Норн!
Зблідле лице Велимира нахиляється над ним:
— Не вмирай, братику! Благаю!
— Ти звав мене з миром, — шепоче Хальфдан, — я прийшов з мечем. Ти не винен… Норн…
А до Велимира вже біжать руянці, сп’янілі від перемоги. Попереду всіх — Славута Киянин.
— Велимире, я приглушив одного здорованя в багатій кольчузі. Це, мабуть, якийсь
їхній князь… Викуп буде багатий!
