Світовидові коні - Мирослава Горностаєва

ніколи не беруть зброї до рук. Ви убили його, ви захопили матір… Честь… Хто б сказав… Та мені не потрібна ваша ганьба, і я не стану припікати вас вогнем, як ви робили зі мною. Я відпущу вас на волю за однієї умови. Але ви мусите присягнути мені лицарським словом, що виконаєте її. А я дізнаюся, чи є у вікінга… честь.

Гаральд здивовано глипає на Велимира, геть розгублений. Потім питає хрипко:

— Що ж то… за умова?

— Ви передасте Хальфдану Гаральдссону дарунок від матері і вітання від брата. А якщо він, коли виросте, захоче навідати Руян, ви не будете йому того боронити.

— Що вона казала за мене? — питає раптово ярл.

— Що кров її роду лягла межи вами. Та вашого сина вона полюбила. Вона й досі плаче за ним.

І вовчий вишкір злоби поволі покидає лице данця. Він говорить:

— Я приймаю умови і даю лицарське слово. Але звідки така… витримка у тебе, такого молодого. Невже ти не ненавидиш мене?

— Мій наставник Божидар говорив, що пробачати має право лише сильніший, — сухо каже Велимир, і його бранець опускає голову.

Ярл Гаральд Торквілльсон від’їжджає до Данії, везучи сину дарунок, оберіг з бурштину, такий же, як у Велимира. Обточений камінець, схожий на маленьке сонечко. Дорогою Гаральд кілька разів поривається викинути поганську гидоту, і лише згадка про пережитий сором не дає йому цього зробити.

Хальфдан же материн дарунок повісив на шию, поруч із золотим хрестиком, і відтоді стала йому частіше снитись сумна жінка з такими ж зеленими, як у нього, очима.

А час іде… Велимир є уже воїном кінної дружини храму, бо споконвіку служать Святині Аркони лицарі-вершники на білих конях.

Триста воїнів Бога коряться лише Верховному жерцю Святині Аркони, правителю Руяну — віщому Молибогу. Не мають права вони на військову здобич, усе, що спопадуть, кладуть до ніг Світовидових, та честь служити Сварзі* і Богам на ній така висока, що заміняє цим людям земні багатства.

На п’ятий рік свого вояцького буття сів на білого коня Велимир, син Величарів. І того ж самого року з’єднав його Віщий Молибог зі Славцею Киянкою рушником шлюбним.

Славута, аби не відстати від родичів, теж привів у дім жону. А згодом і Славця Велимирова і Добряна Славутина вже й дітей колихали на радість Світанні та Дивині.

Згадував іноді Велимир брата свого данського, і сумом сповнювались очі його. Та не було вістей з Фенгонборгу, а навідати Шеланн не міг руянець, бо ворожнеча між язичниками — славинами та їх сусідами-християнами знову палахкотіла високим вогнем, і був то вогонь Рагнарьоку.

Знову намагалися данці висадитись на Руяні, і знову скинули їх в море діти Світовидові. Біля самих дракарів*, на березі, вирував бій, а розгром довершили кіннотники, серед яких був і Велимир.

Коли ж ховали мертвих, побачив раптом Велимир серед ворогів мертвих знайоме лице з м’якими кельтськими рисами і зрозумів, що ярл Фенгонборгу ніколи вже не побачить сина.

Та данець був ще живий і пізнав Велимира. Довго намагався щось сказати, Велимир не міг розібрати слів, бо кров бурхала пораненому з горла. І жаль брав руянця і злість… Злість на ворога нерозумного, жаль до Хальфдана, котрий лишився нині на світі сам.

— Чого знову прийшли сюди з мечем? — спитав, не чекаючи відповіді, та поранений

раптово мовив чітко:

— Скажи Дивині, що я…

Кров знову линула умираючому горлом, і так і не зрозумів Велимир, чи любові слово просив передати Гаральд жоні своїй нешлюбній, чи ненависти, а чи просто пам’яти. З тим і помер Гаральд Торквілльсон, а тіло його Велимир, порадившись із матір’ю, яку викликав на узбережжя, поклав в один із захоплених дракарів, обіклав за допомогою друзів в’язками соломи і вивів другим човном у море, а тоді наказав підпалити.

Вогняна лодія понесла у Вальгаллу душу ярла Гаральда, а Дивина з того часу стала спокійніша, наче позбулася давнього жаху. Вшанування ж загиблого пояснювала так

— То була душа шалена і невпокорена. Якось він казав мені, що хотів би бути ось так похованим, незважаючи на те, що хрещеним є.

А поки руянці відбивали данських нападників, бодричі стали самі проти саксів, і загинув у битві відважний Ніклот, сини ж його змушені були відступити в ліси до сусідів-хижан.

Вартислав же, молодший син Ніклотів, швидко по тому дійшов до краю свого нелегкого шляху. Обманом взято його до брану, а зрадив княжича один з його хрещених родичів, про відступництво якого не знав молодий бодрич. Рік тримали сакси воїна в місті Ілові, піддаючи страшним мукам, тоді ж повісили на радість ворогам та на пострах підкореним. Оповідали потім, що йшов на смерть спокійно син Ніклотів, бо вистраждав свою долю ще на волі бувши.

Прибиславу, його брату, пощастило більше. З боями повернув він собі частину земель бодричів і фортеці Велеград та Любеч. Сакси, теж маючи тяжкі втрати, вирядили до Любеча єпископа Гамбурзького, котрий так промовив перед зібраним віче та похмурим Прибиславом:

— Що князі наші саксонські досі погано з вами обходяться — не дивно: невеликий бо гріх погано поводитися з язичниками. Ви мусите змінити віру і підкоритись Творцю, перед яким схиляються ті, що правлять світом. Тільки ви зостались поганами на цих землях, тому вас усі і грабують.*

А Прибислав раптом сказав різко:

— Дайте нам ті ж права, що у саксів, і ми будемо християнами.

Захвилювалось віче, хто мовив, що дійсно — досить уже цих воєн, хто звав князя зрадником, хто кляв, хто і плакав, єпископ же до неба руки звів:

— На найзапекліших спадає благодать господня…

Сильний чоловічий голос перекрив гамір:

— Не буде тобі щастя, сину Ніклотів, бо зрадив ти живих Богів і мертвого батька!

Прибислав відмовив голосно:

— Велимире Величарів, посланнику руянський, не тобі мене судити!