Світовидові коні - Мирослава Горностаєва
І лунає над майданом голос оповісника:
— Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу є нині вийнятим з-під королівського права! Кожного, хто дасть йому притулок, буде покарано смертю!
Нема у Хальфдана друзів, окрім Свейна Хвіде, тож і не шукає він ніде рятунку а чи притулку. Просидів до вечора на риштуванні собору, а тоді рушив до гавані.
Конунг зрікся його… Врешті, цього і треба було очікувати. Рідна Данія стала чужиною. Куди нині податися чоловіку без Вітчизни і грошей?
Попроситись на якусь лодію? Та чи потрібно торговцям чужоземним шукати зачіпку з місцевою владою?
Та й куди плисти? На Ісландію? До урманів чи свеїв? Податись до південних країв?
А може на Руян, до брата? Та ні… Він, Хальфдан, і так уже нагрішив стільки, що не одмолити…
«Свейн побачив валькірій… Бідолашний Свейн… На останньому суді ми стоятимем поруч…»
Біля якоїсь лодії чути мову, схожу на венедську. Здоровань-купець, літній уже чоловік, веде при смолоскипах рахунок товару.
— Гей, ворушіться, ледаща, завтра виходимо в море!
У купця богатирська фігура, світла борода кільцями і голос, схожий на голос Свейна. Хальфдан рішуче ступає вперед:
— Веслярі потрібні?
Торговець здивовано витріщився на чоловіка в дорогій, хутром підбитій куртці:
— Чого це раптом?
— Куди іде лодія?
— У Новгород Великий…
— Я вмію гребти на румі*… Бував у походах морських…
З-за тюків і діжок виринає чоловічок з козлячою борідкою:
— Буслаїчу, люди конунга розшукують якогось чоловіка…
— Не того, що дав стратенцю меча? — прищулюється купець.
В руці Хальфдана зблискує лезо ножа. Купець воркоче:
— Помовч, Шельмо, і займися товаром… А ви ідіть за мною
Новгородець проводить Хальфдана на корму одної з лодій. Говорить данською:
— Я був на площі… То це ви — Хальфдан Гаральдссон?
Хальфдан киває. Здоровань гмикає і рекомендується:
— Василь, Буслаїв син, купець новгородський… Сам не боюсь нічого у світі і люба мені відвага. Та тільки, невже ви думали, що проб’ється він?
— Ярл Свейн є нині межи ейнгеріїв, у Вальгаллі предків своїх, — поволі відповідає Хальфдан, — бо помер як вікінг, з мечем у руках.
— Божевільний світ нині, — чухає бороду купець, — ти що, вибач, по-простому мовлю, теж душа поганська?
— Кредо ін унум деум,* — неохоче відповідає Хальфдан, — і не мені, а Богу судити Свейна.
— Подуріли всі геть за Богів тих, — бурчить новгородець, — у нас так з’явились якісь жидовини, не кров’ю, але вірою, що Святої Трійці не визнають. Ловлять їх і страчують, а навіщо? Піп з нашого приходу все турчить мені, що оскверняюсь, з латинниками водячись. А один торговець поштивий, родом лях, якось товк мені, що шизмати* ми усі, хто віри грецької, бо дух святий, мовляв, нисходить не тільки од Вітця, але й від Сина… Лише клопіт з усього цього та завада чесній торгівлі. Чи не однаково, як хрест класти — зліва направо, чи справа наліво? Аби рахунки сходились.
Ну, гаразд, а далі куди ж ти подінешся? З Шеланну я тебе вивезу, але ж не будеш ти служити простим найманцем?
— Чому б ні? — питає Хальфдан байдуже.
— Тоді я тебе десь прилаштую… Я, щоправда, ще заходжу на Руян, по тканини, та опісля того одразу — в Новгород.
— Куди заходиш? — скидується Хальфдан.
— На Руян, до Градця…
— У мене в Арконі брат. І мати…
— Ти що, венед хрещений? — чудується Буслаїч.
— Мій батько був данський ярл, і я був ярлом…
— Ану, розповідай все від початку, — жадає новгородець, — бо ти мене зовсім заплутав…
Вислухавши Хальфдана, купець розчулено зітхає:
— Не життя, а пісня у тебе, ярле. А Велимира твого я ж зустрічав колись… Якось, біля Гельсінгньору, напали на мене розбійники. Б’ємося ми, коли біжить чоловік на поміч: «Мій Бог — Світовид! Тридцять чоловік за мною!» Ті грабіжники одразу — у кущі…» Де ж твоя ватага — питаю. «Я сам, один…» Це ж він тоді як раз з Фенгонборгу йшов.
Отакі бувають зустрічі на світі. Тоді він зовсім молодим був, та й у мене ще борода не посивіла. Я ось що тобі пораджу: їдь на Руян, Хальфдане! Між поганами арконськими тепліше тобі буде, аніж між латинниками цими, що за букву вдавляться. Від Отця чи від Сина… Тьху!
— Я боюсь, мовить данець поволі, — боюся гніву Божого…
— Я ось, — пирхає торговець, — не вірю ні в сон, ні в чох, ні в воронячий грай, і щастить мені завжди, і громом не побило, а ти…
Лодія хитається, тоді чується стривожений голос Шельми:
— Буслаїчу, люди конунга обшукують гавань…
— Лізь під настил, — велить купець Хальфдану, — і нишкни…
Хальфдан лежить у вузькому закапелку, стискаючи у руці ніж. Напруга поволі спадає, замість неї приходить звична фатальна знемога.
«Норн…»
Хтось торкається його, і данець одрухово викидає вперед руку з ножем.
— Та легше, це я, — голос новгородця, — ну ти і здоров спати… Оце витримка, я б і то
так не зміг. Вилазь, ми уже в морі. День надворі!
— А люди конунга?
— Сунув куку в руку, у мене, мовляв, товари крихкі та дорогі… Вони не дуже шукали.
В Арконі мати Дивина гаптує синові сорочку. Гаптує старшому, а з голови не йде молодший.
«Чому так тривожно мені? Що з тобою, дитя моє не люблене, не пещене? І доля твоя закрита від мене…»
До світлиці влітає захекана Вістуня:
— Мати Дивино, гість у нас!
