Світовидові коні - Мирослава Горностаєва

Старші діти розуміють більше, але з материним молоком впоєно їм, що будь-яка смерть краща за життя у рабстві. І немає страху у півдитячих ще очах отрочат, жінки ж, якщо й бояться, то подають виду.

Мати Світанна бере у Дивини скринечку і починає роздавати онукам запашні зеленкуваті кульки.

— Гі-лке…, — кривиться мала Ласуня, а Добряна умовляє:

— Їж, доцю… їж…

— Спа-атки, — каже згодом дівча і тре кулачком оченята. Незабаром і у решти дітлахів склеплюються очі. Дивина вкладає їх на верету під стіною.

— А як же вирай? — сонно питає Мстиша.

— Прокинешся — шепоче Світанна — вже у вираї, онучку.

Троє жінок мовчки дивляться на Дивину, що заклякла над дітьми. Зрештою відунка стиха говорить:

— Все…

Добряна бере зі скринечки жменьку кульок і старанно жує. Світанна обіймає

Дивину й простягає руку за своєю долею. Славця ж хита головою:

— Я проберусь до чоловіка і помру разом з ним.

— Ти не встигнеш, — мовить Дивина, — вони на вежі, а ворог на вулицях вже.

— Проберусь. Вежа ще тримається, я чула голос рогу.

— Ну, то йди.

Славця цілує свекрусі руку, обіймає матір Світанну і півсонну вже Добряну. Кидає прощальний погляд на дитячі тіла під стіною:

— Прощавай, роде мій…

Потім вибігає геть, а Дивина сідає посеред хати і чекає, доки поснуть жінки.

Віщунка не має права на легку смерть, бо хтось же повинен запалити погребове вогнище. В пам’яти зринає минуле: дівоцтво у Градці, батьки, брати, родичі, брат Станимир, найстарший, розумний і лагідний, навчання в Арконі, Величар — перше кохання дівоче, співучий його голос з дивною нетутешньою вимовою, немовлятко Велимир, страшна звістка про загибель чоловіка…

Згадує Дивина і як поїхала вона до Градця навідати рідних, лишивши Світанні малого Велимира, і як палав узятий вікінгами Градець, а її, напівпритомну, ніс до дракара чоловік в окривавленій кольчузі.

Кров же на тій кольчузі була братів Дивиних…

— Ні ми, ні діти, ні онуки наші не будемо рабами данськими, — повторює Дивина як закляття, і запалена свіча не тремтить в її руці.

Велимир, син Величарів, утримує вежу. Хоч уже прорвалися данці в місто, але жоден з них не торкнувся станиці-корогви. Витратили вже оборонці стріли і взялися за сулиці, скидаючи вниз усіх, хто намагається видертися на забороло.

Час від часу Велимир кидає погляд на гострий дах Святині, що височіє над містом. Там не видно вогню, отже ще б’ються воїни Бога…

І час від часу трубить Велимир у ріг, сповіщаючи побратимів, що живий іще.

Ось ще якась постать виринула з диму, чіпляючись за беревна огорожі, і наставляє списа руянець, та раптом чує знайомий голос:

— Це я, Славця!

Велимир втягує жону нагору, і Славця, напівзомліла, притуляється до нього:

— Ледве пройшла… Ворог біля Святині вже.

— Але там б’ються?

— Б’ються.

— Що з родом моїм?

— Мати Дивина спорядила всіх в останню путь.

— І сини наші?..

— Вже у Вираї.

— Так і треба, — понуро говорить Велимир, — я б теж не віддав би їх змію Мідгарду. А ти чого не з ними?

— Бо кохаю тебе, сину Величарів, і солодше мені померти обік тебе.

Велимир вдивляється в зчорніле, закіптюжене лице дружини. Колись звав він її слов’янською дівою, порівнював з князівнами Руси… Багато літ вони опліч, не дівча вже Славця, а зріла жона. І хоч жили вони завше у мирі та злагоді, давно вже не мовив Велимир їй слова кохання.

— Подруго моя, — шепоче він ніжно, — красуне моя…

Хальфдан, що принишк під стінкою, раптово підводить голову:

— Ти щасливий, брате! Ви підете разом. А я не зустріну вже Вістуні. Оце не пропустить мене…

Велимир дивиться на хрестик золотий в руці братовій і хита головою:

— Зустрінеш, Хальфдане! Вір, що зустрінеш!

Внизу данці спішно лаштують драбини, накази маючи — добути корогву та покласти її до ніг конунга Вальдемара.

— Го-туйсь! — гукає Велимир. І Хальфдан хапається за зброю, те саме роблять троє позосталих Велимирових підлеглих. Навіть Славця бере сулицю і стає поруч з чоловіком. І знову тужно кричить Велимирів ріг — «ми ще живі».

Віщий Молибог в Святині чує голос рогу крізь розчинені двері. Божидар, наставник, що сидить поруч з ним, говорить стиха:

— Це кличе син Величарів, та нізвідки чекати підмоги…

— Не підмоги він чекає, а прощається, — озивається правитель Руяну, — доброго воїна виховав, Божидаре.

— Біля Святині воїнів Бога три десятки та ще троє, — говорить Божидар, — це вже всі, Верховний…

— Солому, смолоскипи приготував?

— Все є, Віщий…

— Не дай їм Святині, Божидаре.

— Добре, Віщий…

— Де решта служителів?

— На площі, з воїнами. Б’ються.

— Добре, — мовить Молибог, — і ти іди… Скінчено…

— А ви, Віщий? Раптом щось…

— Мене вони не візьмуть.

Божидар раптом опускається перед старим на коліна:

— Я був вашим учнем, Верховний… Ви призначили мене наступником… Я вірив… Вам і Богам нашим. Чому ми гинемо? Де потуга Світовидова? Чому Боги покинули нас?

— Чим менше людей славлять їх імена, тим слабшають Боги, — м’яко озивається правитель, — я провів на цій землі сто і двадцять літ, Божидаре, і добре знаю, що таке ота сила, яку Велимир змієм Мідгарду звав. Знаю, що обертає ця сила підлість на цноту, а дурість на розум. А підлих та слабких, душею вбогих, на світі завжди більше, аніж гордих та сильних. Нас задавили числом, Божидаре, бо проти світу всього не опертись Руяну. Але Боги