Світовидові коні - Мирослава Горностаєва
Та найбільше пече Славуті, що бодричі йдуть на них, ті самі бодричі, поруч з якими бився він проти саксів, з якими і хліб ділив, і сіль, і шматок вепрятини біля вогнища. А веде їх Прибислав Ніклотів, з яким Киянин побратимську чару пив.
— Боги предків моїх, — бурчить Славута, — покарайте клятих перекинчиків… І що отой хрест з людиною робить — був славин — став данським псом, і сорому ніякого, ніби й почесно зрадником буть.
А бодричі шикуються до атаки, і підводиться Киянин, глянувши востаннє на дуба з жалем.
— Готуйсь, побратими!
Все менше стає у джерела оборонців, гинуть руянці один за одним, уже й загорода завалилась під ударами тарана, та б’ється ще Славута Киянин, і страшний меч його косить ворога, наче траву.
Прибислав, що доводив нападаючими, давно вже помітив колишнього побратима.
— Піддайся, Киянине! — гукає він, в надії врятувати життя приятелеві, та лише сміється Славута у відповідь: Йди-но сюди, сину Ніклотів, і спробуй мене узяти!
І відступають настрашено бодричі перед шаленим велетом у розхристаній вишиванці. Багато хто з них пам’ятає Киянина і знає, що то — смерть видима.
— Прибиславе! — гукає Славута, виходь на двобій! Доведи, що твій Бог сильніший!
— Славуто, — умовляє Прибислав, — я врятувати тебе хочу! Загинеш же!
— Та мені по одній землі з тобою ходити гидко! — кричить у відповідь Славута, — йди-но сюди, боягузе! Чи з рідним ім’ям втеряв і хоробрість?
— Ну гинь же, коли так, — кидає Прибислав з серцем, — от поріддя вперте…
Син Ніклотів дає знак надбіглим лучникам, і сповзає Славута до підніжжя священного дуба, що до нього був притисся спиною. Та біль од ран не затьмарив розум Киянина, і правиця судомно стискає зброю.
«Підійде, душа продажна… Не втерпить… Підійде…»
Прибислав дійсно підходить до нього і говорить з жалем:
— Домігся таки свого… Даремне гинеш, воїне, бо покинули нас Боги.
Та раптом скидується Славута і з останніх сил наносить Прибиславу короткий страшний удар знизу.
— За мною… Підеш… Раб…
Прибислав марно намагається затиснути перебиту жилу. Рана його з тих, що знекровлюють чоловіка за кілька хвилин. Славута ж повторює зловтішно:
— Ти, рабе саксонський і данський, і в Наві* лизатимеш їм чоботи…
А самому вже тьма застилає очі, ослаблі пальці випустили зброю, й не чує вже Славута, як тнуть його вороги мечами, помщаючись за князя свого.
Зі втратою джерела зовсім сутужно стало арконцям, з усіх боків обложеним, і воду з кам’яних водозбірень паюють вони по краплині.
Над брамою міста височіє вежа, з дубових дощок роблена, на вежі ж тій вивішено з одної з бійниць корогву-станицю з ликом Гнівного Сонця. Страшний чорний лик на багряному тлі, і гнів його входить силою в жили його оборонців.
Береже корогву Велимир, сотник, і має він два десятки воїнів до підмоги, більше бо не вмістить вежа.
Воїни Бога днюють і ночують на вежі з самого початку облоги, а четвертого дня до них прибився Хальфдан Гаральдссон, покинувши своє становисько. Неладно це, коли біля стягу, вважай, чужинець, але у Велимира рука не зводиться прогнати брата чи сказати йому докірливе слово.
Бо жона Хальфданова, Вістуня, поранених на стінах перев’язуючи, отримала стрілу під серце і померла, промучившись кілька годин.
А з Вістунею померло й ненароджене дитя Хальфдана Гаральдссона.
Багацько нападів відбили захисники вежі, і найзапекліше бився молодий данець проти однокровників батька свого.
А як нема бою — сидить Хальфдан, до стінки дерев’яної притулившись, і щось бурмоче, та все латиною, чи кляне, чи молиться — невідомо.
Сам Велимир зрозумів уже, що не втриматись Арконі, і сподівається лише на диво:
— Та поможи ж, Світовиде! Ось він, змій Мідгарду, біля берегів твоїх!
Данці ж метали вогняні стріли та облиті смолою горючі кулі з катапульт, і запалали дерев’яні укріплення валу, а пожежі гасити було нічим, і піддалась брама під ударами таранів.
Дивина, жриця, зібрала у своїй хатині рід свій і мовила становчо:
— Нехай ні ми, ні діти наші не будемо рабами данськими…
Славця, жона Велимирова, прибігла із звісткою, що впала брама, і бій іде на вулицях і стінах. Тоді й почав готуватися в дорогу рід Дивини, жриці.
На лаві, біля стіни, шестеро синів Славутиних, а сьому, маленьку Ласуню, мати її Добряна на руках тримає.
У Велимира синів четверо, троє з них теж принишкли біля столу, найстарший же, Вендеслав, підліток, п’ятнадцятилітній, утік на стіни битися поруч з дорослими та ще й зманув з собою найстаршого сина Славути, Святославчика.
Обох хлопчаків, зранених тяжко, забрали зі становиськ рідні, і нині лежать хлопці, напоєні сонним зіллям в останньому смертному сні.
А на столі, укрита білим полотном, мертва Вістуня на животі склала руки, наче обіймає дитя ненароджене.
Стіни хати обікладені соломою і облиті вином та олією з Велимирових пивниць.
Дивина тримає у руках коштовну скринечку, всипану перлами. І оповідає меншеньким про життя у вираї, на луках Сварожих.
— Там трава до поясу, а в ній пасуться білі коні. Посередині ж Дуб-Прадуб, і сокіл на ньому…
— А я матиму маленьке лоша? — питає Мстиша Славутин.
— Матимеш, онучку.
— А татко прийде до нас?
— Татко уже там, — озивається Добряна, — там,
