Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
— Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралася від мене, хай стане дорога твоєю домівкою, а копиця сіна — ліжком. Отже, все справджується, все до слова.
Ласкавий пробст із Бру і суддя з Мункерюда приступають до майора Самселіуса і пробують заспокоїти його. Мовляв, найкраще не ворушити давньої історії, хай усе лишається так, як є, треба забути минуле й вибачити.
Майор струшує з своїх плечей дружні руки; він усе ще грізний, як щойно був капітан Крістіан Берг.
— Це не давня історія! — горлає він. — Я досі нічого не знав, тому не міг покарати невірної дружини!
На цім слові майориха підводить голову: до неї знову вернулася відвага.
— Ти перший покинеш цей дім. Думаєш, я тобі поступлюся?
Вона відходить від дверей. Майор мовчить, але стежить за кожним її порухом, ладен напасти з кулаками, якщо не матиме іншого способу поквитатися з нею.
— Допоможіть мені, люди добрі, зв’язати цього чоловіка і вивести надвір, нехай прийде до тями! Не забувайте, хто я, а хто він! Розважте, поки мені не довелось йому поступитися. Я всім порядкую в Екебю, а він висиджує цілими днями у ведмежій долині й годує ведмедів. Допоможіть мені, любі приятелі й сусіди! Без мене тут усім буде лихо. Селянин будує собі хату, бо рубає мій ліс і возить мою руду. Вугляр живе з того, що випалює мені вугілля, а плотар — із того, що сплавляє моє дерево. Це я даю всім працю, що приносить людям добробут. Ковалі, ремісники, теслі живуть із того, що мають у мене роботу. Думаєте, він зможе дати всьому лад? Запевняю вас: якщо ви мене виженете, в цій околиці запанує голод!
Підноситься багато рук, щоб допомогти майорисі, а також чимало гостей пробують лагідно втихомирити майора.
— Ні, геть від мене! — кричить він. — Хочете боронити невірну дружину? Кажу вам, що як вона не піде сама, я візьму її на руки й віднесу своїм ведмедям.
На цій мові руки опускаються.
Тоді в тяжкій своїй біді майориха звертається до кавалерів:
— Невже ви теж, кавалери, дозволите, щоб мене вигнали з дому? Чи я давала вам узимку мерзнути в. снігу, чи не мали ви вдосталь гіркого елю й солодкої горілки? Чи брала я з вас платню або ж вимагала роботи за свій харч і одяг? Чи не бавились ви біля ніг моїх, любо, як діти біля матері? Чи в моїх залах переводилися танці? Чи веселощі й розваги не були тут хлібом насущним? Не дайте цьому чоловікові, біді моїй на ціле життя, вигнати мене з власного дому! Не допустіть, щоб я стала жебрачкою, кавалери!
На цьому слові Єста Берлінг підступив до вродливої чорнявої дівчини, що сиділа біля великого столу.
— Ти п’ять років тому часто бувала в Боргу, Анно. Ти не знаєш, то не майориха сказала Ебі Доні, що я вигнаний священик? — спитав він.
— Допоможи майорисі, Єсто, — тільки й каже дівчина.
— Зрозумій, я хочу знати, чи вона не зробила з мене вбивці!
— Ох, Єсто, що ти верзеш? Допоможи ж їй!
— Бачу, ти не хочеш признатися. Отже, Сінтрам правду казав.
І Єста вернувся до кавалерів. Він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти майорисі.
Ох, чого майориха посадовила кавалерів за окремий стіл у кутку біля груби! Тепер у їхніх головах прокинулись думки минулої ночі, обличчя в них запеклі, майже такі, як у майора, а серця нещадні, глухі до майоришиних благань. Хіба все те, що вони бачать, не потверджує їхніх нічних химер?
— Знати, що вона не поновила контракту, — мурмотить один.
— Гайда до пекла, відьмо! — вигукує інший.
— По правді, то ми самі мали б гнати тебе до воріт.
— Дурні! — кричить на кавалерів старий, немічний дядько Ебергард. — Хіба ви не знаєте, що то був Сінтрам?
— Знаємо, ну то й що? — відповідає патрон Юліус. — А хіба те, що каже Сінтрам, це може бути правда? Адже відомо, що він служить дияволові. Бозна відколи поріднився з ним.
— Іди, Ебергарде, помагай тій відьмі! — глузують кавалери. — Ти ж не віриш у пекло. Ну йди!
А Єста Берлінг стоїть тихо, непорушно, не каже ні слова.
Ні, з кавалерського крила майорисі годі сподіватися допомоги. Вона знову відступає до дверей і затуляє очі руками.
— Нехай же від тебе всі відцураються, як ти відцуралась від мене, — примовляє вона собі в глибокому смутку. — Хай стане дорога твоєю домівкою, а копиця сіна — ліжком!
Тоді береться однією рукою за клямку, а другу зводить угору.
— Затямте ж собі всі, хто дав мені упасти! Затямте, що скоро прийде й ваш час. Ви розвієтесь, мов той порох на вітрі, а місце, де ви жили, стане пусткою. Бо як ви встоїте, коли я вас не підтримуватиму? Мельхіоре Сінклере, ти маєш-важку руку й пробуєш її на дружині — начувайся! Близько розплата, священику з Брубю! Капітанихо Угло, в твої двері вже стукають злидні? Юні вродливиці Елісабет Доно, Мар’яно Сінклер, Анно Шернгек, побачите, що не тільки мені доведеться тікати з свого дому! Начувайтеся й ви, кавалери! Надходить буря на цей край! Вона змете вас з лиця землі, дні ваші пораховані, тепер уже напевне пораховані! Мені шкода не себе, а вас, бо вас захопить буря, і хто ж утримається, коли я впала? І крається мені серце за бідними людьми. Хто їм дасть роботу, як мене не буде?
Майориха відчиняє двері, і тієї миті капітан Крістіан підводить голову й каже:
— Скільки мені ще лежати біля твоїх ніг, Маргарето Сельсівг? Може, ти пробачиш мені, щоб я міг стати за тебе на герць?
Майориха тяжко бореться сама з собою, знає-бо: як пробачить капітанові, що вірно кохав її сорок років, то він кинеться на герць з її чоловіком і стане вбивцею.
— Чи пробачу я тобі? — каже вона. — Хіба не ти накликав на мене біду, Крістіане Бергу? Іди собі до кавалерів і втішайся тим, що накоїв!
І майориха пішла, пішла спокійно, лишивши позад себе переляк. Вона впала, проте навіть у приниженні не втратила гідності. Не піддалася смуткові, а в старості своїй тішилась давнім молодечим коханням. Не принизилась до скарг, до жалібних сліз, коли втратила все, що мала, не вжахнулася, що з торбою і костуром піде жебрати по країні. Побивалася тільки за бідними селянами, за веселими, безтурботними мешканцями берегів озера Левен, за вбогими кавалерами, за всіма тими, кого прихищала й підтримувала.
Всі відвернулися від неї, — а проте вона знайшла силу відштовхнути від себе останнього приятеля,
