Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Він бере одного рябчика і шпурляє ним об стіну.
— Фе! — реве він, аж здригається вся зала. — Пригощати Крістіана Берга круками, фе!
І так само, як він кидав безпорадними пуцьверінками об каміння, тепер він гатить рябчиками об стіну.
Навколо бризкає підлива й жир; рябчики відбиваються від стіни й падають на підлогу. За столом кавалерів стає весело.
Аж ось до їхнього слуху долинає голос розгніваної майорихи.
— Викиньте його за двері! — велить вона служникам.
Та служники бояться. Це ж Крістіан Берг, дужий капітан.
— Викиньте, кажу!
Крістіан Берг чує її крик; засліплений люттю, він безстрашно обертається до майорихи, як ведмідь, що лишив поваленого ворога і береться до нового супротивника. Він підступає до святкового столу; лунко гупають по підлозі його важкі чоботи. Врешті капітан спиняється; від майорихи його відділяє тільки стіл.
— Викиньте його за двері! — ще раз гукає вона.
Але Берг кипить гнівом, аж страшно глянути на його насуплене чоло й стиснуті кулачиська. Він високий, мов велетень, і дужий, мов велетень. Гості й челядь тремтять, ніхто не важиться підступити до капітана. Та й хто б осмілився його зачепити, коли лють потьмарила його розум?
Він стоїть перед майорихою і грізно промовляє:
— Я вишпурляв круків об стіну. Хіба не можна, га?
— Геть звідси, капітане!
— Цить, стара! Додумалась пригощати Крістіана Берга круками! Треба було б оце взяти тебе і сім твоїх проклятих…
— Хай тобі чорт, Крістіане Бергу, ану не лайся! Тут тільки мені можна лаятись.
— Думаєш, я боюся тебе, відьмо? Думаєш, не знаю, як тобі дісталися сім рудень?
— Цить, капітане!
— Коли Альтрінгер помирав, то віддав їх твоєму чоловікові за те, що ти була його коханкою!
— Замовкнеш ти чи ні?
— Отака з тебе була вірна дружина, Маргарето Самселіус. А майор прийняв сім рудень і дозволив тобі порядкувати в них, наче й не знав нічого. Тут чорт напевне вмочив свої пальці. Але тепер тобі край.
Майориха опускається на стілець. Вона блідне й тремтить. Тоді озивається зміненим тихим голосом:
— Авжеж, мені край, завдяки тобі, Крістіане Бергу.
Від цих слів дужий капітан здригається, обличчя йому кривиться, на очах виступають сльози каяття.
— Я п’яний! — кричить він. — Я не тямлю, що кажу! Я нічого не говорив! Я був для неї сорок років пес і раб, тільки пес і раб! Вона Маргарета Сельсінг, якій я служив ціле своє життя! Я не кажу нічого поганого про неї! Хіба можна щось закинути прекрасній Маргареті Сельсінг? Я, мов той пес, стеріг її двері, мов раб, ніс її тягар. Нехай штурхне мене ногою, нехай ударить! Бачите ж, я благаю й караюся. Я кохаю її сорок років. Як би я міг сказати про неї щось погане?
Дивне то видовисько. Капітан падає навколішки і просить вибачити йому, Майориха сидить з другого боку, і він колінкує навколо столу до неї. Тоді схиляється и цілує край її сукні, зрошуючи підлогу слізьми.
Та неподалік від майорихи сидить низенький, дужий чоловік із скуйовдженим чубом, косими очима й випнутою вперед спідньою щелепою. Він схожий на ведмедя. Він маломовний, завжди нишком робить щось своє, не дбаючи ні про кого й ні про що. Це майор Самселіус.
Почувши капітанові слова, він підводиться, майориха також устає, а за нею й усі п’ятдесят гостей. Жінки плачуть зі страху, чоловіки ніяковіють, а в ногах у майорихи лежить капітан Крістіан, цілує край її сукні і зрошує слізьми підлогу.
Широкі волохаті майорові руки поволі стискаються в кулаки; він підносить руку, але майориха випереджає його.
— Ти вкрав мене, — озивається вона глухим, якимсь чужим голосом. — Прийшов, як злодій, і забрав мене. Дома ти штурханами, голодом і лайкою силував мене бути тобі за дружину. Я повелася з тобою так, як ти заслужив.
Майор ще дужче стискає кулаки. Майориха трохи відступає назад і веде далі:
— Живий вугор звивається під ножем, жінка, що її присилувано вийти заміж, шукає собі коханця. Ти хочеш бити мене за те, що було двадцять років тому? А чом тоді не бив? Невже забув, що він жив у Екебю, а ми в Ше? Ми їздили його каретами й пили його вино. Хіба ми щось ховали перед тобою? Чи його слуги не були твоїми слугами? Чи його золото не пливло в твої кишені? Чи ти не взяв від нього семи рудень? Тоді ти мовчав, а треба було бити мене, Бернте Самселіусе, тоді треба було бити.
Майор відвертається від неї, обводить поглядом гостей і на їхніх обличчях читає, що вони признають рацію дружині, всі вважають, що він прийняв сім рудень у винагороду за свою мовчанку.
— Я нічого не знав! — кричить він і тупає ногою.
— Добре, що тепер знаєш, — упадає йому в слово майориха дзвінким голосом. — А я боялася, що ти й помреш, нічого не знавши. Добре, кажу, що знаєш, то я говоритиму з тобою відверто. Ти був мій власник і сторож моєї в’язниці. Тепер ти знаєш, що я належала тому, в кого ти мене вкрав! Нехай знають і всі ті, що пліткували про мене!
Давнє кохання бринить у її голосі і світиться в її очах. Вона бачить чоловіка з піднятими кулаками. На обличчях гостей читає переляк і зневагу. Вона відчуває, що настала остання година її могутності, та однаково радіє, що може відверто говорити про найкращі спогади свого життя.
— Він був чудова людина. А хто ж ти, що розлучив нас? Рівного йому я ніколи не бачила. Він дав мені щастя, дав добро, хай благословенна буде пам’ять про нього!
Майор опускає кулаки, не вдаривши дружини. Він уже надумав іншу помсту.
— Геть із моєї хати! — горлає він.
Майориха ані ворухнеться.
Одначе кавалери бліднуть і розгублено ззираються. Починає ж бо справджуватись те, що казав чорний. Майориха не поновила контракту —і ось тобі наслідок. Якщо цьому правда, то й правда, що вона послала до пекла більше, як двадцять кавалерів. Ох, клятенна відьма!
— Геть! — править своє майор. — Жебрай хліба попідтинню! Не матимеш радості з його грошей і не житимеш у його маєтках! Нема вже майорихи з Екебю. А якщо ти переступиш іще колись мій поріг, я тебе вб’ю!
— Ти виганяєш мене з мого дому?
— Він не твій. Екебю належить мені.
Майориху поймає жах. Вона відступає до дверей, а майор іде слідом за нею.
— Ти був ціле життя моєю бідою, — каже вона. — Невже й таке ще мені вчиниш?
— Геть! Геть!
Майориха спирається на одвірок, згортає руки й затуляє обличчя. Вона згадує свою
