Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Насамкінець я назву найкращих із цілого товариства, ласкавого Левенборга, скромного, надто доброго для цього світу чоловіка, що не годен був збагнути його шляхів, і великого музику Лільєкруну, що мав гарну оселю і завжди тужив за нею, а все ж зоставався в Екебю, бо потребував простору й різноманітності, аби якось зносити земне життя.
Усі ці одинадцятеро кавалерів давно полишили за собою молодість, навіть дехто переступив поріг старості. Проте між ними був один чоловік, що мав не більше як тридцять років і ще не втратив своєї фізичної та духовної сили. Це Єста Берлінг, кавалер над кавалерами, що сам-один був більший оповідач, співак, музика, мисливець, пияк і гравець, ніж усі решта разом. Він-бо утілював усі кавалерські цноти. Отаку людину зробила з нього майориха!
Гляньте, ось він стоїть на стільці для промовця! Темрява з і чорної стелі спадає вниз важкими кетягами, і в ній світиться його ясна голова, ніби в тих молодих богів-світлоносців, що впорядковували хаос. Він стрункий, вродливий, сповнений, жадоби пригод.
Одначе промовляє він дуже поважно.
— Кавалери й браття! Береться до півночі, ми вже довго бенкетуємо, то ж пора випити за тринадцятого біля столу.
— Що це ти, любий Єсто! — вигукує патрон Юліус. — Де ж ти візьмеш тринадцятого, нас-бо лишень дванадцять!
— В Екебю щороку помирає одна людина, — провадить Єста дедалі смутнішим голосом. — Помирає один із мешканців кавалерського крила, один із веселих, безтурботних, вічно молодих. Що вдієш? Кавалерам не годиться старітись. Якщо наші тремтячі руки не годні підняти чарки, а наші пригаслі очі розпізнавати карти, то навіщо нам життя і ми навіщо? Один із цих тринадцяти чоловік, що справляють святвечір у кузні Екебю, мусить померти, але щороку приходить новий, щоб доповнити рахунок. Має прийти чоловік, досвідчений у мистецтві веселощів, такий, що вміє грати на скрипці чи в карти, прийти й доповнити рахунок нашого товариства. Старі метелики повинні вчасно померти, поки ще світить літнє сонце! Я п’ю за тринадцятого!
— Стривай, Єсто, нас-бо тільки дванадцять! — заперечують кавалери, і ніхто з них не торкає чарки.
Єста Берлінг, прозваний поетом, хоч він не написав жодного вірша, спокійно, незворушно каже далі:
— Кавалери й браття! Не забувайте, хто ви. Ми підтримуємо радість у Вермланді. Ми водимо смичками по скрипках, пускаємось у танок, завдяки нам у цьому краї дзвенить пісня й не стихає гра. Наші серця вільні від жадоби золота, а руки не обтяжені працею. Якби нас не було, забулися б танці й карти, згасло б літо, зів’яли б троянди, відлунала б пісня, і в цілому цьому благословенному краї лишилися б тільки рудні та їхні власники. Радощі житимуть, поки живі ми. В цій кузні Екебю я вже шість років справляю свят-вечір, і досі ніхто не вагався випити за тринадцятого.
— Але ж, Єсто! — вигукують кавалери. — Тепер нас тільки дванадцять, як же можна пити за тринадцятого?
Глибокий сум проступає в Єсти на виду.
— Хіба нас тільки дванадцятеро? Хто таке сказав? Хіба ми повинні вимерти? Хіба другого року нас має бути тільки одинадцятеро, а за два роки тільки десятеро? Хіба наймення наші мають перейти в легенду, а товариство розпастися? Я викликаю тебе, тринадцятий, і встав випити за тебе. Викликаю з моря, з надрів землі, з неба, з пекла — того, хто має доповнити товариство кавалерів!
Раптом з димаря долинає шурхіт, хряскають дверцята, і з’являється тринадцятий. Волохата потвора з хвостом і кінськими копитами, з рогами й гострою борідкою; угледівши його, кавалери злякано зойкають і схоплюються з місць.
Але Єста, сповнений радощів, гукає:
— Прибув тринадцятий! Випиймо за тринадцятого!
Авжеж, прибув ворог роду людського, прибув до зухвальців, що порушують спокій святої ночі! Приятель відьм із Лисої гори, той, що свої контракти підписує кров’ю на чорному папері, той, що сім діб танцював з графинею з Іваршнеса і сім священиків не годні були його вигнати.
Угледівши його, старі авантурники бентежаться. Вгадують, по кого загостив він такої ночі.
Дехто ладен утекти з ляку, та скоро всі впевнюються, що рогатий нікого не збирається тягти в своє темне царство; його привабив дзенькіт келихів і пісні. Він захотів розважитись людськими радощами і скинути з себе о цій веселій норі тягар володарювання.
О кавалери, кавалери, чи хто з вас пам’ятає, що це різдвяна ніч? Це ж якраз тепер янголи співають пастухам на полі. Тепер діти лягають у ліжечка і тривожаться, щоб міцно не заснути й не проспати святої утрені. Скоро засвітять різдвяні свічки в бруенській церкві, а десь далеко, в лісовому курені, юнак ще звечора наготував ялинових скіпок, щоб освітлювати своїй коханій дорогу до церкви. В кожній хаті господиня вмостила на вікні трійцю й засвітить на ній свічки, коли люди почнуть іти повз хату до церкви. Паламар колядує уві сні, а старий священик пробує в постелі голос, чи дзвінко він завтра відспіває службу: «Хвала господу на небі, а на землі мир!..»
О кавалери, краще б вам такої тихомирної ночі спати собі тихенько в постелі, а не кумитися з нечистою силою!
Та вони приязно вітають рогатого за прикладом Єсти, подають йому келих, повний полум’яного пуншу, Для нього звільняють коло столу почесне місце й дивляться на нього так радісно, ніби мають перед собою не бридку пику сатира, а личко коханої з своєї молодості.
Беренкройц запрошує його до карт, патрон Юліус співає найкращих своїх пісень, а Ернеклов заводить мову про вродливих жінок, тих прегарних істот, що прикрашають життя.
Рогатий добре себе почуває; він, ніби князь, відкидається на передку старої карети і пазуристою рукою підносить повний келих до скривлених посмішкою вуст.
А Єста Берлінг, звичайно, звертається до нього з промовою.
— Ваша величносте, — каже, — ми давно чекали на вас тут, в Екебю, бо вам важко доступитися до якогось іншого раю. Тут живуть люди, що не сіють, і не прядуть,
