Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Вона була наймогутніша жінка у Вермланді, власниця семи рудень, що звикла наказувати й володарювати, а він — нікчемний, бездомний жебрак, злидар, для якого кожна дорога надто важка, а кожна хата надто тісна. Він злякано затремтів, коли вона звела на нього очі.
Вона мовчки дивилася на цю людську мізерію, на червоні спухлі руки, виголоджену постать і прекрасну голову, що попри всі злигодні й занепад ясніла пишною вродою.
— Чи ви не Єста Берлінг, навіжений священик? — запитала жінка..
Жебрак мовчав.
— Я майориха з Екебю.
Жебрак здригнувся всім тілом. Він склав руки й звів на неї погляд, сповнений туги. Що вона хоче? Може, присилувати його жити? Жебрак тремтів перед її міццю. А він уже був майже досяг спокою вічного пралісу!
Свій наступ жінка почала з заяви, що священиковій дочці повернуть санки й мішок з борошном і що вона, майориха, пропонує йому, як і багатьом іншим бездомним злидарям, оселитися в кавалерському крилі її будинку в Екебю. Вона запропонувала йому веселе, сповнене розваг життя, однак він похитав головою і сказав, що мусить умерти.
Тоді вона стукнула кулаком по столу й відверто висловила свою думку про нього:
— А що ж, ви хочете вмерти, неодмінно хочете вмерти! Мене це не здивувало б, якби ви справді були ще живі. Гляньте на своє змізерніле тіло, немічні руки й ноги, погаслі очі. І ви гадаєте, що вам далеко до смерті? Гадаєте, що мрець тільки той, хто лежить закляклий у труні? Думаєте, я не бачу, які ви мертві, Єсто Берлінгу?
У вас на шиї замість голови череп, а в очних ямках ворушиться черва. Хіба ви не відчуваєте, що в вашому роті повно землі, не чуєте, як торохтять кістки, коли ви рухаєтесь?
Єста Берлінг утопився в горілці й помер. А ворушиться в ньому тільки кістяк, і ви не бажаєте, щоб він жив, — та хіба це життя? Це все одно, що заборонити мерцеві потанцювати між могилами місячної ночі.
Чи ви соромитесь, що вас вигнали, і тому тепер хочете вмерти? Хіба не почесніше було б віддати свій хист на якесь добре діло на цій божій зеленій землі? Чому ви зразу не прийшли до мене? Я була б для вас усе зробила. Та де там, ви гадаєте, що доскочите більшої шани, як лежатимете загорнутий у покрівець і всі казатимуть, що з вас дуже гарний небіжчик, еге ж?
Жебрак мовчав, навіть ледь усміхався, доки вона вергала на нього лавину лютих слів. Не страшно, радів він, не страшно! Вічні ліси чекають на нього, і ця жінка не має сили відвернути від них його душу.
Майориха замовкла і трохи походила по кімнаті. Тоді сіла біля коминка, поставила ноги на підмурок і сперлася ліктями на коліна.
— А хай йому чорт! — озвалася раптом вона й усміхнулася. — Те, що я сказала, правдивіше, ніж самій мені здавалося. Ви, Єсто Берлінгу, не вірите, що на світі більшість людей мертві або ж напівмертві? Гадаєте, що я живу? Ні! Ой ні!
Ось гляньте на мене. Я майориха з Екебю, либонь, наймогутніша жінка у Вермланді. Як я кивну одним пальцем — схоплюється з місця губернатор, як двома — зривається на ноги епіскоп, а як трьома, то капітул і радники, і всі власники вермландських рудень танцюють польки на Карлстадському майдані. А я, хай йому чорт, я, чоловіче добрий, просто живий труп, і більше нічого! Тільки господь знає, як мало в мені життя.
Жебрак похилився на стільці й уважно слухав. Стара майориха сиділа перед коминком, похитувалась то в один бік, то в другий і не дивилася на жебрака.
— Якби я була жива, — повела вона далі, — то, побачивши вас такого нещасного, пригніченого, ладного накласти на себе руки, в один мент розвіяла б ваші чорні думки. Я здобулася б на сльози, на молитву, що зворушила б ваше серце, і я врятувала б вашу грішну душу, одначе я мертва.
Ви, напевне, чули, що колись я була красуня Маргарета Сельсінг? Це було давно, та я й досі виплакую за неї свої старечі очі. Чому Маргарета Сельсінг мала вмерти, а Маргарета Самоеліус живе? Навіщо живе майориха з Екебю, Єсто Берлінгу?
Ви не знаєте, яка була Маргарета Сельсінг? Вона, Єсто Берлінгу, була струнка, тендітна, соромлива й невинна. За такими, як вона, на могилах плачуть янголи.
Вона не знала, що таке зло, ніхто не завдавав їй смутку, і вона була до всіх ласкава. А вже така вродлива, що й годі казати.
І був на світі показний юнак на ім’я Альтрінгер. Бозна-чого він з’явився в Ельвдальській дичавині, де її батьки мали маєток. Маргарета Сельсінг задивилася на нього. Він був ставний, вродливий. І він її покохав.
Але він був бідний, і вони, наче в казці, домовилися чекати одне одного п’ять років.
Минуло три роки, і з’явився інший залицяльник — негарний, бридкий, але батьки гадали, що він багатий, і всіма способами, палицею і погрозою, присилували її вийти заміж. І ось того дня померла Маргарета Сельсінг.
Відтоді не стало Маргарети Сельсінг, лишилася тільки майориха Самселіус, і вона вже не була ні ласкава, ні сором’язлива, вона вірила в зло і не мала пошани до добра.
Ви, мабуть, знаєте, що сталось далі. Ми оселилися в Ше, тут над Левеном, майор і я. Але він не був багатий, як думали люди. Мені часто випадали тяжкі дні.
Тоді вернувся Альтрінгер, уже заможний. Він купив садибу Екеою, що межувала з Ше. Він придбав іще шість маєтків — над озером Левен. Він був беручкий, заповзятий, гарний чоловік.
Він допомагав нам у біді. Ми їздили його каретами, він посилав харчі до нашої кухні і вино до нашого льоху. Він сповнив моє життя радощами і втіхою. Майор поїхав на війну, та що нам було до того! Я гостювала день в Ёкебю, а другого дця він приїздив до Ше. О, то був наче безконечний захоплений танок довкола озера Левен!
Але про мене й Альтрінгера пішла погана слава. Якби Маргарета Сельсінг була жива, то дуже зажурилася б, але я — нітрохи. Проте я ще не розуміла, що була вже мертва, а тому й нечутлива.
Поголоска про нас дійшла
