Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
— Казна-що верзеш! — мовить Єста. — Еба Дона після того скоро померла. Однаково вона не була б моя.
Чорний гість підходить до самого нього й зазирає йому просто в обличчя.
— Померла, авжеж, померла, бо через тебе вкоротила собі віку. Але від тебе це приховали.
— З тебе непоганий чорт, — каже Єста.
— А все через майориху, будь певен. Вона хотіла, щоб ти повернувся і жив у неї в кавалерському крилі.
Єста регоче й захоплено вигукує:
— З тебе таки справді непоганий чорт! Чому б нам не підписати з тобою контракту? З твоєї ласки ми б дістали сім рудень.
— Добре, що ти вже не стаєш поперек дороги власному щастю!
Кавалери віддихають з полегкістю. Вони давно вже нічого не вирішували без Єсти. Якби він не захотів пристати на чортове слово, то й вони б ні до чого не домовились, хоч порядкувати сімома руднями — велика спокуса для бідних нахлібників.
— Але пам’ятай, — каже Єста, — ми беремо сім рудень, щоб врятувати свої душі, а не щоб стати господарями, рахувати гроші й важити залізо! Ми не станемо сухими папірусами чи торбами з грішми, а лишимося й надалі кавалерами.
— Золоті слова, — мурмотить чорний гість.
— Отже, ми беремо на рік ці сім рудень, якщо твоя ласка, але затям собі: коли за цей час ми вчинимо щось не гідне кавалерської честі, себто коли зробимо щось мудре, чи корисне, чи ганебне для чоловіка, то після року можеш забрати собі всіх нас, а маєтки віддати кому захочеш.
Нечистий потирає з радощів руки.
— Зате коли ми поведемося так, як личить кавалерам, — то ти більше ніколи не підписуватимеш контрактів в Екебю і за цей рік не одержиш ніякої винагороди ні від нас, ні від майорихи.
— Ваші умови важкі, — каже нечистий. — О, любий Єсто, мені б належалась якась душа, одна-однісінька нікчемна душа. Хоч би майоришина. Навіщо ти її обороняєш?
— Таким крамом я не торгую, — реве Єста. — Але як ти вже так дуже хочеш, то візьми собі старого Сінтрама з Форша — запевняю тебе, що він вартий бути в пеклі.
— Хе-хе-хе, непогано, — каже чорний добродій, навіть оком не зморгнувши. — Отже, або кавалери, або Сінтрам. Добрий буде для мене рік.
І ось написано контракт кров’ю з мізинця Єсти Берлінга на чорному папері нечистого і його ж таки гусячим пером. Тоді кавалери знову вертаються до свого бенкету. Цілий-бо рік вони мають розкошувати, а потім… ну, та потім видно буде.
Вони відсовують стільці, беруться за руки й пускаються в шалений танок по чорній долівці навколо казана з пуншем. Посередині, високо підстрибуючи, танцює нечистий, аж поки нарешті падає біля казана, нахиляє його до себе й п’є.
Беренкройц падає поруч з ним, Єста Берлінг також, а тоді всі лягають навкруг казана, нахиляють його до себе по черзі й п’ють. Врешті хтось перевертає казана, і на лежачих кавалерів ллється гарячий, липкий напій.
Коли вони, лаючись, підводяться, чорта вже немає, тільки його золоті обіцянки, мов ясні німби, сяють над головами кавалерів.
Розділ третій
РІЗДВЯНИЙ ОБІД
На перший день різдва майориха Самселіус влаштовує бучний обід.
Вона сідає на покуті біля великого столу, накритого на п’ятдесят осіб. На ній уже немає короткого кожушка і смугастої сукні домашнього ткання, не стримить з рота череп’яна люлька. Майориха тепер шелестить шовками, руки їй оздоблює золото, білу шию холодять перли.
А де кавалери, де ті, що на чорній долівці в кузні пили з блискучого мідяного казана за здоров’я нових господарів Екебю?
Он сидять у кутку біля кахляної груби за окремим столом. Сьогодні для них не знайшлося місця біля великого столу. Сюди страви подають наостанці і вина доходить обмаль, сюди не позирають вродливі жінки, ніхто не слухає жартів Єсти Берлінга.
Одначе кавалери нині скидаються на вкоськаних жеребців або ж на ситих хижаків. Спали вони тільки годину, тоді при світлі смолоскипів і зірок поїхали до церкви на утреню. Вони дивилися на свічки, слухали колядок, і обличчя в них променіли, наче в усміхнених дітей. Кавалери забули про свою пригоду в кузні, як забувають про поганий сон.
Велична й могутня майориха з Екебю. Хто зважиться підняти на неї руку, чиї вуста свідчитимуть проти неї? Звісно, не вбогих кавалерів, що багато років їдять її хліб і сплять під її дахом. Вона садовить їх, де хоче, може хряснути в них перед носом дверима — як їй заманеться, і вони не годні оминути її влади. Хай змилосердиться над ними бог! Адже без Екебю вони б не могли жити.
Біля великого столу весело. Там світяться прегарні очі Мар’яни Сінклер і дзвенить лагідний сміх веселого Дони.
А кавалери сидять понурі. Чи ж не справедливо було б, щоб ті, кого майориха запродала дияволові, обідали коло того самого столу, що й решта гостей? Хіба не ганебно сидіти за цим столиком біля груби? Наче кавалери не варті кращого товариства!
Майориха пишається, сидячи між графом з Борга і пробстом із Бру. А кавалери похнюпили голови, мов покарані діти, і згадують те, що було вночі.
Соромливими гістьми з’являються коло столу кавалерів смішні вигадки й веселі жарти — їх знову поймає обурення й оживає згадка про нічні обіцянки чортові. Патрон Юліус переконує дужого капітана Берга, що печених рябчиків, — їх саме розносять біля великого столу, — всім не вистачить, але ніхто не сміється.
— Не вистачить, — каже він, — я ж бо знаю, скільки їх куплено. Але вони знайшли собі раду, Крістіане, для нас на цей столик напекли круків.
Вуста полковника Беренкройца під густим вусом усе-таки торкає усмішка, але Єста Берлінг зранку має таку міну, мов намірився когось убити.
— Для нахлібників усе годиться, еге ж? — озивається він.
Нарешті до столика приносять повну з горою миску смачних рябчиків.
Та капітан Берг уже кипить люттю. Він ціле життя ненавидів круків, плюгавих, крикливих ненажер. Так ненавидів, що восени, виставляючи себе на посміховисько, вбирався в спідницю й пов’язував на голову хустку, аби тільки підійти до них на відстань пострілу, як вони ласували зерном на полі.
Він ганяв і нищив їх на галявах, як вони парувалися весною, вишукував улітку гнізда і скидав додолу голих ще пуцьверінків або товк надсиджені яйця.
Ось він хапає миску з рябчиками й реве на служника:
— Ти думаєш, що я їх не впізнаю? Думаєш, треба, щоб вони аж крякнули? Фе, яка ганьба! Пригощати Крістіана Берга
