Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Дівчина кипіла гнівом.

Коли почався одинадцятий танець, її запросив якийсь неборак, що з ним ніхто не хотів танцювати.

— Ви, мабуть, гадаєте, що як пиво випите, то пора на квас! — сухо відрубала йому дівчина.

Потім гості сіли гуляти у фанти. Дівчата пошепотілися між собою й присудили їй поцілувати того, кого вона найдужче любить. І, лукаво усміхаючись, чекали, що ця горда красуня поцілує старого Дальберга.

Та вона підвелася, велична в своєму гніві, й заявила:

— Я краще дам поличника тому, коіго найдужче ненавиджу.

Наступної миті в Єсти Берлінга горіла щока від її міцної долоні.

Він почервонів як рак, але стримався, тільки на мент притримав її за руку й прошепотів:

— За півгодини будь унизу, в червоній залі!

Його сині очі сповили її чарівними путами, і дівчина відчула, що мусить скоритися йому.

Внизу вона зустріла Єсту гордо, гіркими словами:

— Що тобі до того, з ким я одружуюсь, Єсто?

Він не мав іще до неї ласкавого слова в серці, але гадав, що нерозважно буде зразу заводити мову про Фердінанда.

— Я думаю, що просидіти десять танців — замала кара для тебе, — почав він. — Але й це буде тобі наука, що не можна легковажно ламати своє слово й свою обіцянку. Якби суддя був кращий, то покарав би тебе суворіше.

— Що я зробила тобі і всім хлопцям, що ви не даєте мені спокою? Це через гроші ви мене переслідуєте. Я викину їх в озеро, нехай їх витягне хто хоче.

Дівчина затулила обличчя руками і спересердя заплакала.

Сльози зворушили поетове серце, йому стало соромно за свою суворість, і він лагідно озвався до дівчини:

— О, вибач мені, серденько! Вибач бідному Єсті Берлінгові! Хто зважає на слова і вчинки такого злидаря, як я! Хто плаче через його докори! Це все одно, що плакати, коли вкусить комар. Може, це шаленство, але я хотів перешкодити найвродливішій і найбагатшій дівчині вийти заміж за старого діда. А натомість тільки засмутив тебе.

Він сів коло неї на канапу, легенько обняв її за стан, ласкаво й ніжно. Дівчина не відсахнулася. Вона пригорнулась до Єсти, закинула йому руки на шию і заплакала, схиливши гарну голівку йому на плече.

О поете, найдужчий і найслабший з людей. Не на твоїй шиї мали б спочивати ці білі руки!

— Якби я таке знала, — прошепотіла дівчина, — то ніколи б не пішла за старого. Я дивилася на тебе нині, тобі немає рівного.

Є ста видавив із себе блідими вустами:

— Фердінанд!

Вона затулила йому вуста поцілунком:

— Що мені він! Крім тебе, нікого мені не треба. Тобі єдиному я буду вірна.

— Я Єста Берлінг, — понуро мовив він, — зі мною ти не можеш одружитися.

— Я кохаю тебе, найкращого серед чоловіків! Не треба тобі нічого робити, не треба кимось бути. Ти народжений королем.

Поетові заграла кров. Дівчина була чарівна в своєму коханні. Він пригорнув її до себе.

— Якщо ти хочеш бути моя, то не можеш лишатися у пасторші. Дозволь, щоб я цієї ж таки ночі забрав тебе в Екебю. Там я знаю, як тебе захистити, поки ми справимо весілля.

То була шалена їзда. Вони улягли законам кохання, і кінь поніс їх у нічну темряву. Під полозками рипів сніг, ніби скарга обманутого. Та що їм було до того! Дівчина повисла в Єсти на шиї, а він, схилившись, шептав їй на вухо:

— Чи є на світі втіха солодша за вкрадену радість?

Що їм до заручин? Вони кохали одне одного. Що їм до людського гніву? Єста Берлінг вірив у долю; доля їх звела. З долею годі змагатися.

Якби навіть зорі були весільними свічками, засвіченими їй перед олтарем, якби калатальця на упряжі Дон-Жуана були церковними дзвонами, що скликали б людей на її шлюб із старим Дальбершм, все одно вона мусила б тікати з Єстою Берлінгом. Така могутня доля.

Вони щасливо поминули церковний будинок і хутір Мункерюд. Лишалося півмилі до Берги, а тоді ще півмилі до Екебю. Дорога бігла узліссям. Праворуч від неї здіймалася темна гора, ліворуч простяглася вкрита снігом долина.

Примчав Танкред. Він наче аж повз по снігу і скавулів зі страху. Нарешті він стрибнув на санки і примостився в Анни біля ніг.

Дон-Жуан здригнувся й побіг ще дужче.

— Вовки! — мовив Єста Берлінг.

Вони побачили під лісом рухому сіру стрічку. Вовків було з добрий десяток.

Анна не злякалася. День випав багатий на пригоди, а ніч, видно, буде така сама. Оце то життя! Мчати по іскристому снігу й не скорятись ані диким звірам, ані людям.

Єста вилаявся, нахилився вперед і вперіщив Дон-Жуана батогом.

— Ти боїшся? — запитала дівчина.

— Вони хочуть перейняти нас на закруті дороги.

Дон-Жуан біг скоком навзаводи з хижаками, а Танкред вив із люті й страху. Вони досягли закруту тієї самої миті, що й вовки, і Єста вперіщив переднього батогом.

— Ох, Дон-Жуане, конику мій, як би ти легко втік від десятка вовків, коли б тобі не треба було тягти за собою людей!

Вони причепили до задка санок зеленого коца. Вовки злякались і якийсь час трималися на відстані. Та ось вони перемогли свій страх, і один, важко дихаючи, висолопивши язика, стрибнув на санки. Єста Берлінг схопив «Корінну» мадам Сталь й шпурнув вовкові в пащу.

Після цього настав короткий перепочинок, поки вовки роздирали книжки, а тоді Єста з Анною знову почули, як у них за плечима вовки, важко дихаючи, розшарпують коца. Вони знали, що до Берги тут нема жодної людської оселі, але гірше, ніж смерті, Єста боявся зустріти тих, кого він ошукав. Розумів він і те, що кінь скоро втомиться. Що тоді з ними буде?

Під лісом стало видно Бергу. У вікнах світилося, і Єста знав, задля кого.

Але вовки відстали, угледівши близько людську оселю, і Єста поминув хутір. Та як тільки він досяг лісу, вони знову з’явилися. Він побачив попереду темну пляму: вовки чекали на нього.

— Вертаймося до церковного будинку, скажемо, що хотіли трохи прогулятися зоряної ночі! Іншої ради немає.

Вони завернули коня, але за мить вовки вже опали санки. Повз них металися сірі тіні, блищали білі ікла в роззявлених пащах, світилися, мов жарини, очі. Вовки вили з голоду й жадоби крові. Білі зуби ладні були вп’ястися в м’яке людське тіло. Кілька вовків підскочили до коня й повисли на упряжі. Анна міркувала, чи