Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

червоних хзових чоботях. Був без опоясся і без меча. Мідяво-яскраве волосся легенько ворушилося від подуву теплого вітру, невеличка ріденька борідка відтіняла темну смагу лиця. Кажуть, що Маломир був дуже схожим на свого батька — Оскольда. Та хто тепер згадує у деревській землі того забитого полянського князя? Тривожні часи нині пливуть над їхньою землею. Чужі копита б'ють у їхню землю. Знову біда внадилась до них і посилає поперед себе Моранусмерть, щоб забрати життя найліпших синів деревської землі. Погляди зосереджуються на корогві, яку тримають біля князя. На полотнищі золотисто-яскраве коло, від якого випромінюються такі ж золотисті промені. Це Дажбог, Ярило-Сонце, добрий кумир і покровитель деревлянської країни. Зі сльозами в очах молиться до нього стара княгиня. Захисти нас від ворога лютого, незваного... Від меча підступного... від стріли летючої, від смерти безчесної, від змії повзучої... На Великому Камені уже розгоралось вогнище. Іскоростенський волхв запитував у Неба віщування. А Небо мовчало. І тоді волхв почав говорити від себе. Перемога буде із князем деревським! Бо його дружина гартована духом волі, напоєна чистими хвилями річки, бо вони, деревляни, на чуже не зазіхають, але й від свого не відступлять. Тож сини землі деревської мають взяти свою правду від находників зміїв-гориничів... І він, Маломир, має відомстити за вітця свого. Народ деревський піде за ним. Бо тільки народ чує правду і береже істину. — Дажбог-Ярило благословляє тебе, княже! — Волхв здійняв руки до неба, і товписько мовчазних мужів також простягло руки до небес. Бо тільки вони, небеса, ховали таїну їхнього майбуття. Скільки їх, мужів деревських, можуть взяти до рук меч? Кілька сотень. А суне на них рать незчислима... — Пощо речеш супроти сумління свого, волхве? — раптом скаламутив тяжку святочну тишу чийсь гучний голос.— Пощо мале видаєш за велике, а велике принижуєш? — Розштовхуючи мужів, до жертовного Каменя йшов сивий безрукий чоловік. Ніхто раніше його не бачив ані тут, ані у стольному Іскоростені. Хто він? — І слова свої забери назад, волхве. Коби вони були віщими, сказали б твоєму народові правду: великота сила суне на вас. Грізна дружина варязька із лютим витязем Свенельдом і пішці смоленські й новгородські... і лодії київські водою ідуть сюди. Пощо просиш милости у Неба? А є в тебе багато мужів, що одягнуть шолом і кольчугу? А є в тебе соузник — народ чи плем'я, яке підіпре твій народ, коли він буде падати? Волхв одступив ближче до скелястої стіни, притиснувся до неї спиною, пальцями обхопив виступи граніту. — Хто ти? Чому речеш підлі слова, які вселяють непевність у мій народ? Згинь у хвилях річки, Чорнобогів посланець! — Одним стрибком волхв опинився біля безрукого й щосили турнув його в груди. Той хитнувся, підняв обрубки рук, ніби обрізані крила. А в цей мент волхв штовхнув його ногою в живіт — і безрукий чоловік вниз головою полетів у крутий вир, що бурунився під Великим Каменем. — Ой! — зойкнула стара княгиня.— Се ж Местивой, Малку! — скрикнула вона.— Рятуйте його!.. Але волхв люто обернувся на її лемент й розставив руки — ніби жадав упіймати того, хто кинеться рятувати потопельника. Та ніхто й не ворухнувся. Маломир розгублено дивився, як піниться, вирує вода попід боками Каменю. До того крутолому всі прикипіли поглядами. І мовчали. — Як же се? — безнадійно пролунав голос старої княгині.— Він же без рук. Не зможе випливти... Він же... прийшов до нас з добром... — Се жертва нашим богам. Се їхня воля! — врочисто прогримів голос волхва-чародія до Ярки. І вона зіщулилась від страху й безнадії.— Жахи, ями, петля нечестивому, хто стане супроти волі богів. Мертві да не оживуть!..— грізно лякав волхв слухняний натовп... Бо товпище завжди іде за тими, хто більше має зухвальства й сили в голосі. А Ярка мовчки плакала. Як плакали в ній і її надії. Воістину, праведники гинуть в праведності своїй, і немає влади над смертію... * * * Деревська дружина князя Маломира перестріла рать Олегову уже на річці Тетереві. Численні пішці йшли сушею, а лодії з варягами допливали водою до градка Малина. Князь деревський пропустив лодії вперед, а пішців замкнув з усіх боків дружиною і кілька днів ішов за ними назирці. І одного вечора, коли ратники Олегові, втомлені лісовими переходами, розташувались біля розкладених вогнищ, деревляни зненацька напали на них і почали рубати мечами. У таборі зчинився лемент і зойк, метушня і переполох. Оточені не встигли добре й розгледіти, звідки з'явились на них нападники,— почали розбігатись в заростях лісу. Розсіявши пішців, Маломир кинувся навперейми лодіям. І невдовзі перетнув і їм шлях. Січа була коротка і запекла. Малко дістав мечем навіть лютого Свенельда, підчепив йому щелепу. Аж на кольчугу витязя покропилась його варязька кровиця! Після цього Олег не міг змусити дружину варязьку битись далі. Довелося завертати назад. Перемога деревлян була велика. Волхв воскуряв жертви на Великому Камені; Маломир хмелів од слави; Ярка ж дякувала у молитвах богам за поміч, поминала і жахну жертву, нишком оплакувала загублене життя київського священика. Все діялося по слову волхва. Воістину, віщун знав волю Неба. Але хто міг сказати, що Олег відмовиться й надалі від бажання помститись деревлянам за свою поразку і приєднати їх країну до Києва? Хто підтримає тоді деревлянського князя? Про це застерігав загиблий Местивой. Довколишні слов'янські землі під владою Києва. Лишень Дунайська Болгарія стерегла свою незалежну могуть і від Царгорода, і від інших держав та народів. Київський Олег ще не сягнув туди своїм пролазливим лукавством. Треба поспішати деревлянському князеві першим зав'язати соуззя із болгарами. Доля одягла на чоло Маломира вінець переможця — саме час з'явитися на очі царя Симеона і просити в нього невісти для князя і священиків для охрещення значних людей. Княгиня вирішила все уладнати, а потім сказати синові. Тож, не гаючись, покликала із малого градка Житомира знатного гостуна-купця Турбіду, який часто ходив на торги в Болгарію, добре знав той шлях. Нехай збирається Турбіда негайно ж до Преслави, а з ним піде і сольба від князя — невісти для нього просити. Широкоплечий, приземкуватий купчина був схожий на величезний пень дуба. Почувши про сольбу, аж очі витріщив з-під острішкуватих сивих брів. Широка розлога борода його затряслась, губи затремтіли. — Не кидай мене на грішну стезю, княгине! Не штовхай до біди. Коли дізнається про те наш великий волхв,— скине на мене прокляття Неба і Дажбога, нашого повелителя. У