Відгуки
Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко
Читаємо онлайн Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко
його широких світлих брів і короткої борідки. Свенельд! Для неї це ім'я звучало юно — і він також видався їй зовсім молодим... Вітер тіпав за його плечиськами темний окрил, куйовдив світлу чуприну, що спадала аж до пліч. Він став ногою на корму лодії й пружно сплигнув на землю. Пішов просто на неї. — Я прибув до тебе,— хриплувато й сухо кинув їй.— Ти не рада — мовчиш… — Ні, я… кричу, Свенельде...— прошепотіла вона. Він став перед нею на одне коліно, схилив чоло. Так, се був колишній Свенельд!.. Той єдиний витязь, котрий гідний корони у цій землі... Вона віддасть йому свою корону. А сама буде — поруч!.. Ціле життя поруч із ним!.. — Ходімо...— Хотіла ніжно сказати «мій витязю», але щось застережливо перетнуло їй голос. Свенельд виглядав молодим і за роками був молодший від неї. І чи живе в ньому пам'ять про неї? Чи, може, як усі підтоптані мужі, й собі потягся до молодих жінок... їм солодко з ними, і вони думають, що молодіють тілом від них! І ніхто не підозрює, що ті солодощі вичерпують їхню силу невблаганніше і швидше... Але Свенельд прийшов на її заклич. Може, королівна Єфанда все ще залишалась для нього звабною морською дівою... і над її головою сяє золотом зубчаста тіара, яку поклав колись отець-король Гаральд... Ні, не буде вона себе дурити — із старих срібних люстерок на неї дивилася інша Єфанда — стара, зморщена, змучена. Нічого не лишилось від тієї морської діви, хіба що... тіара Гаральда. То, певно, вона й привела сюди Свенельда. Свенельдова дружина піднялась до триглавого Змія Горинича — мали схилити чоло й мечі перед своїм благодійником і покровителем морських витязів. Уже тут перестрів їх посланець від Олега. Володар Києва запрошував відважного витязя у свої палати — жадає привітати гостя. Володар Києва — Олег, а не Єфанда? Стрепенувся Свенельд. Тепер знав, чого покликала вона його сюди — супроти Олега... Але кого підперти їм тут: істинного володаря цієї країни — Олега чи того, хто хоче вирвати владарювання з його рук? Олег вийшов йому назустріч у білих шовкових шатах, підбитих соболиною опушкою. На його грудях, на закаблуках червоних хзових чобіток бряжчали золоті брязкальця на тонких ланцюжках. На великих перснях розбризкувало осяйні пломінці коштовне каміння. Обличчя Олегове світилося широкою щирою усмішкою. За ним вряд стояли чемно, немов тіні, київські бояри в ошатних одяганках, підперезані золотими пасками. Хилили привітно перед ним високі шапки. А столи, столи! Гнулися від срібних тарелів, чар і чаш, від лагвиць, глеків і барилець з медами й пивом; від пахучої печенини, копченини, квашенини... Від куп зарум'янених куріпок, голубів, риб, курей, гусенят, каченят, поросят... Витязям Свенельдовим, що своє життя провели під сонцем і вітрами, що не знали осідлого затишку і смаковитої їжі, все те видалося казковим, небаченим, неймовірним. І це — для них! Для тих, хто звик обходитися сухою рибиною, ковтком прісної води, чорним сухарем... От якими багатствами заволодів цей Олег! Ледве дослухався Свенельд до вітальних слів господаря Київських гір. А хто ж тут вона — Єфанда? І чи не ослухався славний витязь, почувши, що Олег мовить, ніби чекав на нього з великою надією... — Бояри київські і я маємо до тебе велику довіру, витязю...— Олег легенько взяв за плечі Свенельда, обвів довкола столу, ніби ще більше дражнив напівголодного гостя. Тлумач, що тінню ковзав за ними, поспішливо, захлинаючись слиною, переповідав, як Олег і київські бояри чекали на нього!.. То хто ж кликав його сюди — Єфанда чи Олег? Хто ж, зрештою, владарює у цій державі? — Але... мене кликала сюди Єфанда...— спробував уяснити Свенельд. — Таки ж вона, витязю, тебе кликала. Бо ми всі того хотіли! — приязно осміхався господар цих розкішних кам'яних палат, а його бояри чемно вклонялись їм услід. Сум'яття скаламутило Свенельдову душу. Але ж гонець був тільки від Єфанди! Мовив, що вона жадає мечів, аби підперли її та Ігоря у Києві... супроти свого ошуканця лукавого... Та несила і йому, Свенельду, нині сказати цю правду у вічі людині, яка так щедро пригощає його у своєму домі. Олег і його ошукав та хоче, певно, приручити... Він це бачить. Що ж матиме від нього? Зрештою, хто більше йому дасть — Олег чи Єфанда? Київський володар має все — він володар. Він дасть усе. Єфанда ж нічого не має, його мечами хоче щось здобути собі. То що може вона дати йому? Олег ніби на льоту ловив гарячкові думки Свенельда. — Київська земля багата, витязю. Тому зазіхають на неї з усіх сторін,— поважно гучав голос Олега. Тим часом гості вже всілися за стіл, в руках у них опинилися чаші й чари з медами. Олег заклопотано оповідав про ворогів київської землі, де живуть здавна поляни і руси. А найпершими їхніми сусідами були деревляни, що постійно жадають забрати собі Київські гори, бо колись, дуже давно колись по київських кручах проходила межа землі полян і деревлян. І небезпека вся в тому, що деревлянський князь Ніскиня гартує проти Києва серце свого онука — Маломира. Мовлять, ніби він є сином Оскольда, останнього Києвича. Але ж усі відають, і бояри київські підтверджують, що той Оскольд і сам не був князівського роду — народився від наймички, з простолюдинів. Того бояри і покликали сюди Олега з Ігорем Рюриковичем. Ігор — князівського роду! Він і буде тут княжити, як підросте трохи... Але киянам все ж треба берегтися! Ось чому вони так раді, що сюди прийшов Свенельд із дружиною... Свенельдова голова туманіла від медів і ласкавої уваги. Чиїсь вправні руки ледве встигали міняти перед ним порожні миси й тарелі й підсовувати нові, наповнені їством. Авжеж, кожен справжній володар має дбати про безпеку своєї землі і... своїх багатств... І він — чого ж! — радо служитиме своїми гострими мечами Києву, коли... їх не забуватимуть... Отож він служитиме Олегові, а заодно і Єфанді з Ігорем... Усе гаразд, добрий витязю! Але ж — чому тут, на цій учті, немає ані Єфанди, ані Ігоря? — Де ж Єфанда? — насторожено обводить поглядом витязь Свенельд застілля. — Гей, отроки! Де ви? Запросіть-но Єфанду до хоромини. Гості хочуть випити за її здоров'я! Залопотіли по гучних дерев'яних мостинах кілька пар прудких ніг. Швидко примчали й назад. Єфанда, мовили, не прийде. — Чому не прийде? Хіба вона тут не є господинею? — спохмурнів Свенельд.
Відгуки про книгу Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко (0)