Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Олег розвів руками. Знову покликав отроків: — Передайте: гості хочуть бачити її на сій учті! Знову побігли і повернулись назад прудконогі челядники. Єфанда, відказали, сама хоче приймати високих гостей. У своїх палатах. І знову нічого не збагнув Свенельд: хто тут ким повеліває? Хто над ким має силу й владу? — Хіба Єфанда та її син не є правителями Київської держави? — все ще допитувався добре охмелілий Свенельд. — Як же, вона і є володарка, яко матір князя нашого — Рюриковича. Ми разом володарюємо. — Але вона не слухає свого співправителя. То погано,— хитає головою Свенельд. — А що б ти зробив, витязю? Жінка вона крутої вдачі... сам відаєш... Яка твоя рада була б? Свенельд примружив повіки — бач, у нього й ради вже питають. І шану віддають належну. Добрий господин київський! Але — щоб він порадив? — А я б... знайшов собі іншу повелительку... в ці от палати... Га-га-га! — Га-га-га! — затрясся реготом і Олег.— Мудра твоя рада... Але треба подумати. Гей, боярове, чуєте? Добру раду дає мені наш гість варязький. Га? Як ви на те? — Слухай мудрого слова — сам мудрим станеш,— підморгнув йому меткий на слово сивогривий боярин Бодець. Ох, цей Бодець! Всюди першим встигає прийти на поміч Олегові, одразу втямкував, куди хилить Олег. Прискалює до нього в кривому усміху око й хитрувато погладжує куцо підрізану борідку. А ті бояри — тугодуми, упиваються дармівщиною і не чують, про що йдеться. — То що будемо робити з ослушницею, радці мої? — вголос ніби розмірковував Олег і ніби від жалю враз печаллю пойнявся його голос— Ким заміниш? Адже вона мати нашого князя Рюриковича. — Гей, зажурився про що? Мати — вона і буде матір'ю. Але повелителька твоя має бути найкрасивішою і наймудрішою, володарю. І слухати кожне твоє слово. Так я мовлю? — сміявся до Олега і Свенельда боярин Бодець. А очі його аж палахкотіли карими іскринами гемонського реготу, що гугонів у його нутрощах. Ото учта! Ото пир! — Що на те скаже наш славний витязь? Чи є у тебе жона? Свенельд уже втратив нитку розмови. Тільки посміхався до нього обличчям, зичливим голосом, дивувався довколишній святочності, блиску, багатству. Не життя — а казка! Що йому ще потрібно? — Ге-ге... нікого в мене немає. Один я... ні жони, ні землі... ні дому... — Все дамо тобі, не журися,— і землі, й села. І челядь, і полюддя. Будеш у нашій землі, як у своєму домі. Візьмеш собі жону або дві. Скільки захочеш. — Чого ж... Я згоден... Якщо ти не кпиниш, володарю, з мене. Мої мечі тобі вірно служитимуть. Ха! За землю і за села — чого б і ні... Олег полегшено зітхнув, витер з чола піт. Таки уговтали вони цього славного воїна. Тепер він у нього в пазусі. Тільки б не одумався на похмілля! Хай би довше не було б його, цього похмілля. — Гей, Бодцю! Мудрий мій радцю! До тебе нині довіру має велику київський повелитель! Виконаєш — навіки вознесешся із родом своїм. Боярин Бодець насторожився. — Бери-но, брате, свою челядь і своїх гридей, бери скільки треба моїх мечників, бери мої лодії. І чим скорше мчи до Новгорода. Та не забудь прихопити з собою Єфанду з синочком. Хай живуть там! Хай там ставлять своїх зміїв-гориничів. Тут вистачить і одного Перуна-Громовика. І одного володаря.,. Добре частували у княжих палатах витязя Свенельда і його сотників. Цілий тиждень двиготіла Княжа Гора, металася по медушах челядь. Тож ніхто і не помітив, як на світанні відчалили від почайнівського пристанища київські лодії і під вітрилами ковзнули вгору по Дніпру, до гирла Десни. І там — ніби розтанули. * * * Стара деревлянська княгиня Ярка таки домоглася свого: її бояри-радники згодилися послати сольбу на Дунай, до болгарського царя Симеона, просити в нього невісти для сина її — Маломира Оскольдича. Як-не-як, а той Малко із роду останнього Києвича, рано чи пізно має взятися за меч, аби повернути собі київський стіл. Мав-бо на те право по роду. А коли прибув до Іскоростеня, стольного града деревської землі, давній знайомець княгині Ярки безрукий Местивой і нагадав їй про священні могили, які вопіяли до помсти, вона збагнула: такою була воля цих богів, яким вона щиро вірила,— і прадавніх богів її землі, і нового Бога, котрому служив київський хреститель. Дивнії речі про Київ розповідав цей Местивой. Новий повелитель стольного града країни полян-русів, лютий Ольг, повсюди нищив пам'ять про Києвичів і могуть їхньої держави. Але нищив і варязького Змія Горинича, котрого захищали варязькі зайди. Королівну Єфанду з сином відправив потай назад, до Новгорода, не хоче дати влади їй, ані її Рюриковичу. Та водночас пригрів біля себе іншого Змія Горинича — буйного варязькою витязя Свенельда. Тому не дозволив новому Перуновому волхву повалити зубастого триглавця — ідолища Змія. Певно, боїться розгнівити Свенельдових варягів. А без них йому не всидіти на Горі. Мабуть, вичікує, доки вони глибше вростуть у київську землю: щедро одарює землями з погостами, оселищами, ловищами і бобровими гонами та бортями. Та все на деревлян вигострює їхні погляди. Боїться, лютосний тать, що переємець-нащадок підріс і розпросторить свою звитяжну руку над Києвом. Ярка нощеденно колотилась душею. Авжеж, той перевертень, той упир не залишить у спокої її дитини. Бо в серці нечестивого завжди живе страх, який очікує помсти за невинно пролиту кров. Оскольдову кров. Той шуліка, звісно ж, не буде довго чекати, доки змужніє Маломир: він першим кинеться на гніздо орла, щоб орляті виклювати очі, доки в нього ще не зміцніли крила!.. Понуре небо розкинулось над головою молодого деревлянського князя, понурі надії. Якою ж снагою вона, мати, може наділити його і де взяти її? Що порадить їй київський отець Местивой? Зовсім зсивілий, весь у лахмітті, знеможений від тяжких поневірянь, колишній священик Оскольдової церкви мовчав. А що він скаже? Немає-бо порятунку від боротьби життя!.. Немає влади над безчестям. Та знає, що нечестя не порятує нечестивого в останні дні його буття. Але що з того? Багато всього бачив старець у своєму житті і осягнув суєту буття земного: праведник рано гине в праведності своїй; нечестивець же живе сито і довго, утопаючи в своїх гріхах. Але пам'ятником на його могилі все ж залишиться його безчестя!.. — Як бути моєму Малкові, отче? — шелестіла сухими вустами стара княгиня. — Думаю оце: