Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

в красивих очах! — чомусь розсердився Гордослав на неї. Переполошилась, затряслась душею Крушка і відступила від нього. Ненависний який! Хотіла ж дати добру пораду для щастя його дитини. Усе вийшло на зле. Не знати, як і говорити з ним, чим і догодити йому... Пощо їй ця кара — нез'ясовна, всюдисуща ненависть його!.. Скиглило серце в ній. Чом так буває — свою печаль хоче на ній збити. Мовчки штурхала рогачами в печі, без потреби переставляла горшки з місця на місце, ковтала непролиті сльози. Гордослав і собі затявся, рвав пальцями сирові нитки, ніби своє серце рвав. Немає між ними ладу, ніби відьма своєю мітлою розгребла дорогу між ними. Самотинний чоловік у своїй журі, та й Крушка, бачить, самотня, рве душу на шмаття. Немає любови між ними. З першою жоною жив легко і просто — слів зайвих не кидали, а очима все розуміли. Було між ними погідно й пригожо. Та нежитовиця забрала його жону. Добра душа її сама відчинила двері Біді — впустила ночувати взимку жебраків. А вони вже були в гарячці... Жебраки пішли, а гарячка звалила усю родину... Тепер от дочку треба самому видавати за мужа. А чи буде щасливою, чи отак мовчки ковтатиме сльози, як ото Крушка? Хтозна... І знову обізвалась од печі жона. — Забула! Кликав тебе отець Местивой. Просив прийти на Оскольдову могилу, допомогти щось там. Гордослав зітхнув. Колись сестра Славина привела його до Оскольдового храму. Тепер немає того храму — лиш могила Оскольдова лишилась. І Славинин прах там. Отець Местивой зробив собі якусь нору на тому попелищі — каже, стереже святі могилки. Бо вони, мовить, бережуть пам'ять народу. Олег-находник хотів і могили спалити — не згоріли! Лишень хрести обвуглились. Певно, отець Местивой проситиме на весну нові хрести витесати... Ще тоді, коли лютий Олег сплюндрував Оскольдів храм, Гордослав допоміг отцю Местивою поставити повітку над тими горбками, щоб сніговими водами не розмилися. Тоді ще допитувався Местивой, чи не знає, бува, оболонський бондар і рибак жінку-християнку, що з хлопчиком у храм приходила? Той хлопчик забрав пошматовані Олеговим мечем пергамени. Хотів би знайти їх. — У Києві немало християн, отче. Усі вони тепер зачаїлися, бояться варяжинів. І Олега бояться... — Вони випливуть у Річці часу, Гордославе,— і глянув своїми страдницькими очима до неба, де, мабуть, і пливла між зорями ота могутня Річка часу. Тепер згадав клопіт священика. Хто ж та жінка, що з хлопчиком колись до храму ходила. — Чи, може, знаєш, Крушо, хто з наших молодиць до храму з дитиною ходив? Отрок ніби вже. Отець священик шукає їх. Крушка на мить розігнулась — подумала, хитнула головою. — Хтозна... — А може, це Житяна, тату? — раптом обізвалась Веселинка.— Таки ж вона до храму ходила. І хлопця свого брала. — Житяна не може ходити до церкви. Вона ж чарівниця! — сказала Крушка. — Чарівниця, та добра! — аж почервоніла дівчина.— А добрих усі боги люблять. — Коли так, то, може, й ходила,— сказав Гордослав.— Перекажу отцю Местивою... Як він там у таку зиму? Усі знову прислухались, як з гудінням і завиванням шугала над Києвом завірюха. * * * Доля пророків-віщунів, як і доля гордих волелюбців, завжди нещаслива. Чи тому, що угледіти істину можна лише після того, як людина вип'є гірку чашу людської зневаги; чи тому, що люди ніколи не вірять правдивим віщуванням, а сліпо йдуть манівцями чи путівцями лжі. І завжди чомусь пророків вважали носителями зла і всілякої кривди. Тому можці-державці і їхні лакузи з легкою душею вбивали пророків, щоб вони своїми правдивими словами не скаламучували сумнівів щодо безгріховности владців. А простий люд залюбки жбурляв у своїх пророків камінням, бо в щирості своїй завжди вірив велеможцям. Одвіку так ведеться. Але одвіку земля народжувала прозірливців, що своїм словом, ба навіть смертію, утверджують Істину, в якій би одежі вона не з'являлась, якому Богу не молилась би. Хтозна, для чого вона, та Істина, з'являється на світ. Але з'являється. І живе незнищенно. Уб'ють її люди в одному кінці — вона народиться в іншому. Згноять у ямі, спалять у вогнищі, а вона, дивись, народилась серед боліт чи в лісових хащах і знову приходить до людей. Будить їхнє сумління, бентежить дух, бунтує серце, вигострює слово, вкладає в руки меч... Щоб бути знищеною — і знову народитись в іншому краї, обізватись кволим, але невмирущим словом, Про це розмислював сам із собою, бродячи дорогами полянської землі, втомлений-перевтомлений чоловік. Ні старий, ні молодий, ні високий, ні низький, ні чорнявий, ані білявий. А так собі: чоловік як чоловік. Був зодягнений у сіру від пилюки полотняну сорочку і такі ж ногавки. В добрих постолах. За плечима перекинута полотняна торба. Тільки й дива того, що коли витягне з торби вербову сопіль та почне вигравати,— здавалося, усе довкола оживало, світилося, яскріло. Як і його світлі під світлими бровами очі. І душа ніби усміхалась новим надіям. Оті надії і водили його нескінченними дорогами. Відтоді як волхв прокляв його, він пішов з дому. Став ізгоєм. За часи блукань багато надій згоріло в його душі, чимало журби намоталось на колесо часу — вічного кола людського коловороту. Обійшов він і землю деревлянську, побував і в уличів. Та прокляття волхва ходило слідом за ним. Здичавіла його душа, але вбувся в те — звик з часом. А був він роду доброго, роботящого. Вітець його умів ставити міцні доми, мостити мостини, городити городи. Теслярював, бондарював, коли треба — лодії робив. І синів своїх до свого ремесла привчав змалку. Люди прозвали його Златоруком. Зате не дуже любили його на Княжій Горі — неохоче йшов до бояр. Коли там оселився той приходень Олег, на Гору прийшли нові тіуни і двірські. А на Перуновому требищі по смерті старого віщуна чинив дійства новий волхв, Олегів. Ото він і покликав подільського теслю з синами. Наказав швидко йому терем поставити. Та щоб найліпший від усіх був! Златорук аж очі витріщив: волхви ніколи не жили в теремах! Віщуни богів мали від своїх повелителів небесні шати, прихисток зелених дібров і печери в горах. Може, тепер інші часи настали, але Златорук не шанував цього волхва — лакузу приходня Олега. Він лишень терся на Горі, біля свого володаря, і ніколи не спускався до людей на Поділ, до торговищ і хиж, щоб своїм словом благословити їхнє життя. Довго чухав потилицю Златорук. А далі