Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

нещасливе кохання. А воно, бач, і до неї припливло те нещастя. Як від нього втекти? Не знала. А коли батько Гордослав заходився колоти кабанця до весілля, сказала: — Батьку, не треба весілля. Я не хочу... за Щербила. І він мене не хоче. Так уже нам випадає... — Такого ще не бувало у нашому граді, скільки й світ стоїть. Чого б оце гоноритись? — Не те, батьку. Щось пролягло між нами. Спочатку було добре. А далі не вмію оповісти. Не говорить зі мною Щербило. І я його не бачу вже давно. — Як же так? А заручини? — сплеснула в долоні Крушка. — Що заручини, мамо? Не всі тії беруться, що заручуються... Як ото в пісні... Такої ганьби не бувало в їхньому роді. — Іди до Златорука,— кинулась до нього Крушка, а сама подумки вирішила: без нечистої сили тут не обійшлося. Чиясь відьомська заздрість, певно, перейшла дорогу коханню. Треба сходити до тієї Житяни. Кажуть, вмить скаже, чиє недобре око поруйнувало ниті любови богині Лади... Гордослав відмахнувся від слів жони. — Хай молоді самі розбираються... За тиждень з'явився і сусіда. — Чого мовчиш, свате? — кахикнув у кулак. — Що сказати? Діти ніби розсварилися. — Еге, ніби. Та що з того? Помиряться. Поберуться, господа?рка упаде на руки. Я вже й шмат поля їм виділив — отам, перед вашою межею. А згодом з'являться діти, новий клопіт. На весілля час уже запрошувати люд. — Давно б уже пора! — зраділа Крушка.— Вже як відмолимо у богів їм любов і мир. Гордослав згідливо хитнув головою. Авжеж, Веселинка таки ж любить того парубка. Простять якусь кривду між собою — бо в прощенні і прихильності життя сімейне іде. А весілля швидше помирить молодят. — Тоді готуймося, сусіде...— вдарили господарі по руках. * * * Гамірливе весілля вибухнуло, яко грім, на подвір'ях статечних подільських сімей. Дівчата, як водиться спрадавна, розплітали нареченій косу, квітчали її вінками і стрічками. Очікували жениха з боярами-дружками. З холодком біля серця Веселинка чекала їхньої появи. Подвір'я все юрмилось від людей, бо де ж і відпочити людській душі, коли не на весіллі, де й пісень наспіваєшся, і натанцюєшся, і всіх добрих знайомих побачиш та слівцем перекинешся з ними, та й свої молоді щасливі літа згадаєш... Бо щасливими бувають тільки молоді літа, а далі — гей!.. Дуділи дудники, сопелі, прегудниці; били у бубни і в дзвінкі била, дзеленчали струни лір та гуслів. Збивали гості землю добрими постільцями, а то й голими п'ятами. На те й весілля! З кінця двору до вулиці перекочувались пісні, як веселі зграйки пташок. І враз — ущух гамір. Дівчата-дружки біля молодої затихли, прилинули до віконець. Либонь, наречений з боярами прибув! Збіглися в коло, заховали поміж себе наречену — наречений має викупити у них молоду! Заспівали: Ой, станемо у таночок, Одягнемо молодій зелений віночок, А ти, парубче, не зівай, Свою молоду у нас викупляй!.. Широко розчахнулись двері до світлиці — і ніби якийсь переполох вихором влетів до хати. Надворі верещали жіночі голоси, гучали обурені голоси чоловіків. А до світлиці, брязкаючи мечами, входять княжі гриді, обступають дівчат, регочуть хтиво і перегукуються між собою: — Ого, скільки тут вродливиць! Ну ж, соцький, вибирай! З-за їхніх спин виступає чорновусий соцький, погордливо поглядає на них зверху: — Чого полякались? Вбивати вас хтось зібрався, чи що? Анумо, станьте рядком-ладком. Отако, о... Одна біля одної. Щоб розгледіти вас... Котра із вас найгарніша? Га? Ну, очі розбігаються!..— обертається соцький до своїх гридей. Ті регочуть з важкої обставини соцького: і справді, відразу 1 не добереш! Дівчата поволі відійшли від страху, усміхаються між собою, ніяково поглядають на непрошених зайд із мечами в руках.— А де ж ваша молода, га? Хтось із дівочого гурту кинув: — Давай викуп, тоді покажемо! — Еге ж, без викупу не дамо!.. І тільки нареченому. А ти хто такий? Чого бешкетуєш? Ось зараз об'явиться тут молодий із своїми боярами! — Молодий! Найбільший володар у Києві наш князь Олег шукає собі жону — щоб найліпша із ліпших дівиць була. Чули? То де ваша молода? — Оце, о! — загукали звеселіло дівчата, виштовхуючи Веселинку поперед себе. Адже сам київський володар вишукує собі жону, дивись, може, котрась із них, чи хай навіть Веселинка, сподобається йому. О-о! Велика честь їхньому племені вродливому!.. Наречена справді була найліпша серед усіх. У білій полотняній сорочці з мережками на рукавах і на подолі; срібний начільник із дзвінкими підвісками, що притискував до голови розпущену золотисту косу, котра м'якою хвилею спадала нижче пояса. А з-під цієї копиці золотистого волосся перелякано кліпали до соцького сині-пресині очі. Аж світ хитнувся в того від такої синяви. — Ладна дівиця... Боги щедро вділили чарів. Га? Як ви на те? — звернувся він до гридей. Ті захитали головами, загомоніли — куди й краще. — Але ж... вона є наречена! Весілля, либонь, тут! — нагадав хтось із дівчат. — Велено на весіллях і шукати! — згадав наказ соцький.— Обійшли сьогодні вже три весілля. А тут, виходить, і знайшли. Підемо з нами. Покажемо тебе володарю нашому! — Соцький узяв за руку Веселинку і гримнув до гридей: — Чого стоїте? Беріть на руки — і на Гору! Гриді миттю підхопили дівчину, підняли її над головами і виштовхались із світлиці. Тільки земля здригнулась від ударів кінських копит набіглої князівської дружини. Люди проводжали здивованими поглядами вершників. Такого вже давно не бувало чути, щоб умикали на весіллі наречену. — Воно у них в роду щось,— кинула якась молодиця. І гомін людей примовк. Бо пригадали давній рід діда Соловія і онуку його Славину, сестру Гордослава, що стала матір'ю князя Оскольда, убієнного тим находником Олегом. І пригадали замученого сина Оскольдового — Вишеслава... Тепер ще одну жертву вихопила Княжа Гора з того роду. Чи ж на добро? — Не забувають боги рід Соловіїв... Знову згадали... — Все міняється, біди й удача... горе і щастя... Але не боги, а люди чинять зло...— почувся серед натовпу чийсь густий розважливий голос. Люди повертали до тих слів, прислухались. Спершись на патерицю, біля ґанку стояв дебелий старець. Витяг з полатаної торбини сопіль, і сумно заспівало в ній чиєсь серце. — Що ж буде з нею? — гомоніли люди.— А де молодий? Чого немає й досі? — Сіті любови незбагненні. Одні виловлюють ними щастя, інші — погибіль. —