Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

Авжеж... Хто ходить по стезі любови, ходить, як по жаринах... Сумно оповідала про чиюсь зраджену любов дідова сопілка. — І чого їх усіх, отих Соловіїв, на Княжу Гору тягне? — раптом почувся різкий заздрісний жіночий голос. Авжеж, хіба чиясь доля обходиться без заздрощів? Заздрість всюдисуща і невмируща й завжди перебуває між людьми і править людськими пристрастями. Та все ж чекали молодого. Він має кинутись на Гору й відбити свою наречену. І вони мусять йому допомогти! Відколи це володарі почали у простолюдинів відбирати наречених просто на весіллях! — Не дамо себе в обиду, люди...— потроху гарячили себе мужі й парубки. Висока людська гідність нуртувала в серцях простолюдинів. Але молодий з'явився надто пізно. Від тої новини остовпів. Умкнули у нього наречену?! Не хотів слухати мужів, що кликали йти на Гору. Може, се глас його долі? Може... Срібний весняний вечір накидав на землю прозоро-блакитні шати, погамовував людей. Прозорими тінями літали душі пращурів над обійстями, оберігали свій рід від нещасть і хвороб. Пахло свіжим хлібом, теплим молоком, м'ятою і любистком. Світ готувався до нічного спочинку, щоб завтра знову колотитись і страждати, любити й ненавидіти. Одвічне колесо життя котилось уже туманним зоряним шляхом поміж великих і святих зірок. — Твоя доля віднині піде іншою дорогою, Щербиле,— підійшов до молодого старець.— Вознесешся високо на ній, тільки ж... не дай гордості себе згубити... Не дай!.. * * * У срібних і глиняних підсвічниках палахкотіли воскові свічі; від їх солодкого диму робилось тривожно й млосно на душі. На довгому столі злегка бряжчало й подзвонювало срібло, мідяні тарелі, різьблені з дерева й глиняні миси та поставці. Багату учту знову влаштував київський владця своїм соумисленикам і радцям вірним, дружинникам і соцьким — варязьким, новгородським та київським. Спостерігав, як хутко челядини обставляли столи їством і п'янкими медами; як застеляли довгі лави багряницею й оловирами; як широко розчиняли двері до сіней, очікуючи гостей. Повелитель Княжої Гори кидав на все те краєм ока, бо в голові пропливали інші думки. Вони то хмарили йому темні, уже з сивизною брови, то колошкались вихорами — і тоді він запускав п'ятірню у темне, геть пересіяне срібними нитями волосся. То обома руками хапався за широкий, золотом кований пасок — від новгородських рукомесників. І все ходив, ходив, ніби сивий крук кружляв по гридниці, поковзом спостерігав приготування. Було від чого хилити чоло в передумах новому київському владці. Лестиві бояри називали його все частіше князем, але добре знав, що як тільки він і справді сам себе нарече князем — вони ж першими й повстануть проти нього. Звичайно ж, зворохоблять і народ. Го! Боярські норови знає віддавна, ще в Новгороді їх набачився і натерпівся. У Києві те саме. Ні, не буде він себе іменувати князем. Так, ніби він їм, боярам, рівня,— радиться з ними, у походи з ними ходить. Рівний серед рівних. Він не хоче нагадувати їм, що в нього за спиною, на відміну від них, тверджа закону слов'янського: колись закликаний до Новгорода князь Рюрик та його переємець Єгорця. Вони незримо стоять за ним і вивищують Олега над боярами. Лишень не над київськими. Київські бояри не кликали Рюрика, гукнули тільки Олега, Тож він і прийшов сюди. Але на князівський чин не зазіхає. Усі те бачать. Проте бачать, що Єфанду з Єгорцем відправив потай в Новгород, а біля себе посадив вірного лакузу — боярина Бодця. Отож і тримає Київську країну під своєю волею з поміччю Бодця та великої дружини — новгородської і варязької. Тому всі й хиляться перед ним. Знає, що ту дружину кияни терплять до часу, як те було і в Новгороді, знає, що всякому терпінню настає кінець. Через те мусить ощедрювати й ублажати і бояр, і Свенельда, котрого перехопив і перекупив від Єфанди. Витязь сей і його дружинники велика засторога проти буєслівних і свавільних київських бояр. І вони це відають, через те повзають перед ним і запобігають. Але, знав добре Олег, свавільні варяжини можуть також зворохобити простолюдинів. Отоді не владарювати йому на Київських горах!.. Треба бути дуже обачним! Тепер ще більше терпне від непевности його серце, коли згадує поразку від деревлян. Може, київські пішці згадали останнього Києвича і не захотіли битись із його сином. Маломир деревлянський з мізерною силою побив їх! І навіть Свенельда побили. Перемога над Олегом і киянами принесла деревлянам велику славу. Люди увірували, що боги на боці праведника, а тепер вірять у те, що Малко має повернути свою отчину — Київ. Отож украй потрібно тепер зламати Маломира і його рать. Юнець, ще молоко на губах не обсохло! І він...— Боляче згадувати свою неміч супроти воя-дитини. Тупотять кроки по мостинах. Гості вже надійшли. Олег широко розкриває назустріч їм свої обійми. Обличчя його ніби осміхається. Але душа затиснена в кулак. Хода поважна і обережна, ніби скрадлива. Свенельд шастав очима по гридниці, дивувався. Гадав, за поразку від деревлян його тут будуть ганити. А виходить, ні, навпаки, частуватимуть. Не збагнути йому закамарків душі київського владці. Там, де треба сварити, хвалить; де потрібно вишмагати батурою — возносить. Таки ж — не збагнути. Дивився на Олега з опасою, коли б не пастка тут якась була... Нарешті не витримав: — Чому нічого не кажеш за деревлянський похід? — А що скажеш?.. Багато киян хочуть того Малка у Києві посадити... Того й не билися... — У Києві? — Очі Свенельдові побіліли.— А куди ж ти? — Туди, куди й ти...— гірко посміхнувся Олег. — О! — Свенельдові подобалась така відвертість.— Ми ще не всі мечі пощербили! — трусонув своїми прекрасними світлими кучерями. — Так гадаю собі: поб'єш того Малка — забирай собі його землю з дружиною. — Усю? То ж велика країна! — За великий труд — і велика шана тобі, витязю. І вже не Олег Свенельдові, а Свенельд Олегові цідить меди у келих. Знову зашуміла, розвеселилась дружина Свенельдова. Раптом якийсь гамір зчинився біля входниці. Варяжини позіскакували з лавиць, заляскали в долоні. Свенельд і собі підхопився, але Олег рукою посадив його на лавицю. — Сиди. Зараз тут будуть. І вже за якусь мить перед Олегом і Свенельдом постало кілька чарівних дівчат. У білих весільних вишиваних сорочках, заквітчані весільними віночками і стрічками, з розплетеними косами. Чарівні феї із дивної казки! Таки цей Олег — чаклун! Свенельд схопився на ноги, оббіг навколо гурту заляканих наречених. П'яно маснились його