Віщий Олег - Раїса Петрівна Іванченко

очі. Помацав кожну з них — справжні, живі. Від страху й подиву дивились на нього синіми-пресиніми очима. — Вибирай, витязю. Кращих дівиць Києва добули тобі мої гриді. — Мені? О! А ти? — А я вже маю. Хіба ще одну так... візьму. — Тоді... візьму отсю! Ні, цю! А може, цю? — розгубився Свенельд. Олег задоволено трясся від сміху. — Бери усіх. Землю матимеш — синів треба багато. Кому ж залишати? Свенельд закивав головою: мудро мовить київський володар. Ці молоді феї виростять йому красивих і сильних витязів. — Беру усіх. Раз... два... три... Наречених повели в покої. І знову лилися меди. Олег нишком поглядав на Свенельда. Був задоволений. Тепер нікуди не втече з Києва цей витязь. І забуде, що на світі є стара королівна Єфанда з її синком. Челядин догідливо згинається перед Олегом. Вказує на сіни — хтось негайно хоче його бачити. — Якийсь гонець, володарю. — Від кого? — Не каже. Нібито із землі деревлянської. Хоче з тобою говорити віч-на-віч. Тривога зіщулилась в його грудях. Від кого ж? Вибрався з-за столу, поспішливо вийшов у сіни. Приземкуватий, широкий в плечах чоловічок з гострим носом і вертлявими очицями чемно вклонився йому до землі. — Я до тебе, володарю. — Ти хто? — Турбіда, купчина. — Пощо таке ім'я маєш? — А від діда. Від князя Тура мав біду — вигнав його з Києва, тоді він прийшов у Житомир... Я до тебе таємно. — Від сопливого Малка? — скривився Олег. — Ні, від себе і від бояр. Слово маю. —: Кажи. — Мовлять бояри: Маломир наш супроть тебе велику війну замишляє. Пішов нині до Болгарії, на Дунай, хоче мати соузником своїм болгарського царя, грізного Симеона. І тиверців з уличами хоче до себе привернути. І жону-болгариню взяти. Мовили бояри: бережися. Олег закляк. Он воно що! А він гадав, що Малко — сопливець... — Правдиве твоє слово? — Голос в Олега став сиплим. — Правдивішого не буває. — Чим присягнеш? — Своєю честю. У тебе є честь? — посміхнувся криво. У київського володаря таки лишилась у душі людська зневага до зрадників, хоч вони й слугували йому. — Мій рід хоче вернутись до Києва.— Отож-бо і є: торгується купчина: я — тобі, а ти — мені і моєму родові. Олег здивовано зиркав на притихлого вістуна, котрий сторожко обмацував його колючими очицями. Ніби казав, що у Києві зрадників і без нього доста! — Іди. Коли треба буде — прикличу. Огинаючись, як побитий пес, Турбіда почалапав на подвір'я. Не повірив йому київський владця. Не подякував і честю не вшанував. Так і стояв у сінцях, як злодій, Злодіїі-бо він і є, Турбіда, житомирський купчина. Украв же у свого князя, котрий дав прихисток його роду, украв його велику таїну і відніс ворогові! А зрадникам і злодіям люди не вірять. Проте і Олег сам злодіюка і тать найперший! На його руках ніколи не висохне безневинна кров київського князя Оскольда. А Турбіду обійшов лукавством — дістав від нього велику таїну і прикинувся порядним, зневажливо засумнівався, чи є у нього, бачите, честь. То щоби не платити купчині за труди. Оборотень нечестивий! А він, довірливець, гадав, що його покличуть у гридницю, посадять на чільне місце, шануватимуть медами із князівських медуш!.. Далебі, й водиці пригубити не дали. Хоч Гора Княжа аж двиготить від ревища п'яних варяжинів! Духмяні меди чути на весь Київ!.. Деревлянський вістун безшелесно зісковзнув з Гори, зник у сутінях вечора. Але спокій Олегової душі він скаламутив до дна. Он які сіті розкидає на київського повелителя той Малко!.. І справді, Олег, возсівши в Києві на столі старих князів Києвичів, забув, що на південних порубіжжях київської землі живе численний і могутній слов'янський народ — уличі, а ще трохи далі вниз по Дніпру аж до Дністра — тиверці. Малко деревлянський збагнув, що, коли з'єднати ці два великих племені та обіпертися на Дунайську Болгарію, він легко зімне Олега з його варягами. Так, гідності свого ворога треба цінувати: мудрий цей юнак, деревлянський князь. Олегову душу враз огорнула терпка самотина. Немає йому супокою на цій землі. Не було ні в Новгороді, нема і в Києві. А вже старість підкрадається йому в серце. Важчає голова, частіше крутять болісті втомлені кістки. Душа просить спокою і домашнього тепла. Але навколо нього чорториї, вихори, вири людських пристрастей, які затягують у свої глибини і його душу, І не може він спинитись на тихих пристанищах життя. Не може, бо затопчуть, зітруть, викинуть на смітник пам'яті. А він же хоче бути зверху, тільки зверху! Хоче чути собі похвальбу і славу. Тільки собі! Щоб ні перед ким не гнути хребта. О, він уже й забув ті часи, коли мусив хилитися перед сильнішими від себе. Тепер мав утіху від тих, кому раніше кланявся і хто нині гне перед ним спину. Гне! Солодка це втіха. Не хотів повертатися до гридниці. Хай Свенельд бенкетує — скоро у нього буде багато трудів. А перед Олегом знову стеляться його безконечні дороги — та не росяні й білі, а як чорнотропи, що гадюкою в'ються серед каміння й скель. Уже він втомився долати їх. Та зупину для нього нема! Пішов на стайню, гукнув конюха. Велів осідлати свого білого Лебедя. Весняне надвечір'я манило в далину. Бузкове київське небо пило воду із дніпрового плеса, а над ним тужно кричали чайки. Поїде він до волхва на Перунову гору. Побесідує з віщуном. Що наврочить йому?... Здаля забачив варязького Змія. Єфанда лякала ним Олега, йому погрожувала варязькою силою. Тепер він приборкав ту силу, підбив під себе. Триглавий Змій нині служить йому. Он там, у його палатах, він упіймав у сіті його силу. Нехай шкірить зубія на ворогів його. Зійшов з коня, неквапливо попрямував до Перунового требища. Хитавиця дерев мигтіла йому в очах зеленими хмарами. Знову спогади брали в полон його душу, тихо входили в неї, як світіння надвечірньої весняної заграви. Може, уперше в житті Олег відчув красу землі, красу Києва, Таки ж не бачив ніде такого дивного града... Таки ж це справді град над градами... Мати городів руських! І він у цьому граді володар!.. Мусить скулитись, зібратись з усією внутрішньою силою, поглядом пронизати майбуття. Куди спрямувати йому свій шлях? Він має переступити через свою втому, зневіру, відчай — і мусить знову перемогти. Уличі, шворці, а за ними Болгарія.