Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
Журналіст розвів руками, демонструючи, що можна висувати й інші припущення, але все в тому ж контексті.
– Так, вона справді вербує жіночу обслугу… якщо можна так назвати повій.
– Що, справді?! Отак залюбки?
Не можна сказати, що Олег зовсім не був готовий до почутого: про «російських Наташ»[16] пліткували всі, кому не ліньки, ця тема йому навіть порядком набридла. І все-таки безпосередньо він з подібними речами у своїй журналістській практиці не зіштовхувався. Тепер виявилося, що вислухати подібне зізнання з вуст дівчини, яка тільки-но на його очах намагалася продати себе сутенерші – штука вкрай неприємна.
Однак вислухавши його питання, д’Артаньян відверто розсміялася:
– Що ви, звісно, ніхто не вербує повій відкрито! Збоку все виглядає дуже шляхетно. Я, наприклад, відгукнулася на оголошення про набір обслуговуючого персоналу в якийсь італійський хоспіс. Хоча…
Вона ледь прищулилася, немовби намагалася розгледіти щось на переніссі журналіста, і спитала:
– Коли ви переглядали запис, вас нічого не здивувало, не напружило?
– Мені здалося, що ця жінка не надала найменшого значення вашій медичній освіті…
– …хоч я, начебто, повинна працювати в італійському хоспісі!
Д’Артаньян задоволено посміхнулася, мовила, звертаючись до «мушкетерів»:
– Хлопці, клепка у нашого новачка є, принаймні не нижче за середню! – і продовжила:
– Цілком правильно помітили. Але чому ж їй наплювати?! Усе насправді простіше від простого: ні в який хоспіс мене не відправлять. Зате у перший же день по приїзді у всіх доправлених до Італії дівчат зберуть паспорти нібито для реєстрації, але потім оголосять, що документи не повернуть, а також що ми зовсім не в хоспіс приїхали. Після чого транзитом відправлять у якусь третю країну. Отак приблизно це відбудеться.
– Проте, знаючи все це, ви погодилися?…
– Погодилася на що?
– Продатися в закордонний бордель.
– Ще чого, аякже! – презирливо пирхнула д’Артаньян.
– А як же закордонний паспорт і диплом?
– Вони фальшиві.
– Що-о-о?!
Такий варіант журналістові на думку ніяк не спадав, тому він навіть підскочив від несподіванки.
– Вам же пояснювали, що ми розставили мерзотниці пастку, у яку та успішно втрапила, – поблажливо мовив Атос. – Зрозуміло, наша чарівна спільниця не збирається продаватися ні в який закордонний бордель. Д’Артаньян нам і тут стане у нагоді.
– Але ж вона навіть гроші принесла…
Однак одразу вгадавши відповідь, Олег мовив трохи перелякано:
– Стривайте, стривайте-но… Невже й долари не були справжніми?!
– Дуже якісна підробка! – гордовито мовив Портос і додав: – Я сам діставав. Особисто. За поміркованою ціною, у прекрасного фахівця. Намальовано так, що від справжніх не відрізниш ні на вулиці при яскравому сонечку, ані навіть в ультрафіолеті.
– Де ви таке дістали?! – жахнувся журналіст.
– Сподіваюсь, довідаєтеся свого часу.
– Але ж це небезпечно!
– Що саме?
– Вашу спільницю можуть упізнати! – і він повторив те саме, вдивляючись в обличчя д’Артаньян: – Якщо вас упізнають… Ви ж віддали вербувальниці свої документи та повний конверт фальшивих доларів, вас же знайдуть, і тоді…
– Дурниці, ніхто мене не знайде.
Сказавши це, дівчина приклала обидві долоні до скронь, занурила тоненькі пальчикі у волосся… і зняла з голови світлу перуку! Під нею відкрилося зовсім інше волосся – рудаве, коротко обстрижене. Однак і це було не все: схиливши обличчя над долонею лівої руки, пальцями правої д’Артаньян обережно зняла контактні лінзи, тому тепер і колір очей у неї виявився зеленувато-сірим замість світло-карого. Наостанок витягла щось із рота, і відстовбурчена верхня губа набула нормального вигляду.
– Ну, що ж тепер скажете щодо моєї упізнаваності?
Олег готовий був заприсягтися: перед ним опинилася зовсім інша дівчина, анітрошки не схожа на попередню!
– А коли я ще отут і тут зменшу, – шатенка (тепер уже шатенка, так!) безцеремонно поплескала себе по грудях і по стегнах, – отоді запевняю, що не тільки ви, але й ця мадам нізащо мене не впізнає навіть на найкоротшій дистанції.
І мило посміхнулася. Журналіст же, як і раніше, нічого не розумів:
– Отже, ви підсунули вербувальниці фальшиві документи й підроблені долари. Але навіщо було влаштовувати все це?!
– А щоб ця сволота в іншого мерзотника грошики одержала.
– Які такі грошики?!
– Цього разу вже справжні. Бонус за те, що достроково навербувала потрібну кількість дівчат для відправлення за кордон. Вербувальницям за успішне перевиконання плану бонуси належить платити… там ціла система.
– І що?…
– Отут і є пастка! – весело підхопив Портос. – Тому що до вівторка, коли обман розкриється, ця мерзотниця встигне витратити весь отриманий аванс.
– Що, отак просто весь?…
– До останнього долара, тепер уже точно.
– Звідки ви знаєте?
– Покажи йому, – попросив «мушкетер» Араміса. Той повозив по килимку мишкою, кілька разів клацнув, і на екрані
