Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
– Мене поки що цікавить, що сталося із твоєю Любашею?
– Не знаю. Та й ніхто до ладу не знає. І ніколи вже не дізнається. У всякому разі, подружка моя ще живою лишалася, коли звідти витягли ту жінку із сусідньої області, про яку я розповідала.
– Тобто, як це так – витягли?! – стрепенувся Олег. – Отже…
– Пощастило їй просто. Лише року півтора вона там пробула, а тоді до американців цих якась інспекція оонівська завітала.
– І вони бордель прикрили? – журналіст навіть зітхнув з полегшенням.
– Якби ж то… До речі, – д’Артаньян зненацька немовби отямилася: – ми тут непомітно на «ти» перейшли, не заперечуєш?
Олег лише рукою махнув.
– Ну й молодець, що не заперечуєш… Отже, не прикривали оонівці бордель той і не збиралися. Розуміли ж, що солдатикам американським якось потрібно напругу зганяти… Там інше сталося: якомусь оонівцю іракське життя-буття в настільки похмурому світлі привиділося, що він жахливо занудьгував. Тамтешній американський майор повів затужілого інспектора в бар, а коли випили гарненько – за звичкою потягнув у армійський бордель. От цю жінку й відправили оонівцю догоджати… Він тоді від розпачу й від випитого в барі анічогісінько не тямив, американці ж вирішили гостя не турбувати. Отак і вийшло, що жінка до ранку зі сплячим оонівцем лишилася.
А коли на світанку гість очі продер, жінка одразу ж зрозуміла, що ніякий він не вояк американський – от і кинулася йому в ніжки: мовляв, забери мене звідси, не за власною волею я тут опинилася! Оонівець на додачу до всього зі слов’ян якихось виявився: чи то чех, чи поляк, чи хорват – не пам’ятаю вже. Важливо те, що коли зрозумів інспектор становище жінки, то одразу ж до майора відправився й попросив: мовляв, такі справи, сподобалася мені повія, яку під мене вчора підклали, – віддай її мені! Американський майор тільки рукою махнув: мовляв, забирай, використаної підстилки не шкода, нам при потребі ще привезуть.
Отак оонівець жінку цю не тільки з борделя армійського виколупав, а ще й опісля з Іраку вивіз, а потім і додому відправив. Не знаю вже, як там питання зі статусом і з документами втрясалися – але все-таки якось втряслося. А вже тут, вдома жінку настрахали не по-дитячому…
– Тобто?
– Тобто, коли довідалися, що їй з іракського борделя живою вирватися вдалося, наша мадам до неї миттю примчала…
– Наша мадам?! Оця сама?! – Олег тицьнув пальцем на монітор, але виявилося, що Араміс устиг закінчити обробку відеозапису й сидів уже без навушників, з інтересом прислухаючись до розмови.
– Ну так, ця сама мадам, – підтвердила д’Артаньян. – А що тут аж такого дивного?
– Та вона ж у столиці, а не…
– А мадам саме в Києві цю дурепу й завербувала. Жінка приїхала сюди на підробітки й натрапила начебто на ще кращий варіант із закордоном. Тобто на смертельно небезпечну пригоду на свою невезучу дупу, як з’ясувалося згодом… Отож, наша мадам миттю і примчала до неї, щоб попередити: дивись, мовляв, якщо комусь бовкнеш або правди дошукуватися станеш – миттю тебе закопають так, що й кінців не знайдуть опісля! Сам розумієш, ця жінка настільки перелякалася, що миттю зникла в невідомому напрямі.
– А може, її все-таки вбили?
– Може, і вбили. Тільки однаково Атос утікачку раніше від вербувальниці розшукати встиг і коли їхав до неї в гості, не забув і мене із собою прихопити. От жінка та й підтвердила, що зустріла Любашу в іракському борделі для американських солдатиків.
– Отже, її розшукали все-таки? – з надією запитав Олег. – Себто, коли оонівець витягнув звідти цю жінку, твоя подруга була ще жива…
– Ти забув, напевно, що американські війська вийшли з Іраку[20] півтора року тому, – смутно зітхнула д’Артаньян. – Зрозуміло, забрати із собою привезених казна-звідки повій доблесні вояки навіть не подумали. Адже наші дівчата були для них гіршими від використаних презервативів, а не жертвами обставин, ти розумієш?…
– А далі що?
– А нічого. Які з дівчат живими залишилися, тих місцеві релігійники негайно камінням до смерті закидали, от і все. Як осередок гріха! Тому якщо моя золота подружка й дотягнула до відходу американців, їй це однаково не допомогло.
– Тобі важко говорити про це? – якомога щирішим тоном запитав Олег.
– Думаєш, коли мовчу, легше робиться? – д’Артаньян скептично посміхнулася. – Але, правду кажучи, мені воно ще сяк-так, я про це хоч би уголос говорити можу. Натомість Атос знаєш як мучиться?! Щоправда, ти в жодному разі не додумайся його розпитувати…
– Чому?
– А от постав себе на місце хлопця, який зізнається, що його наречена брудною повією у солдатському борделі померла!
– Але ж вона не сама… не з власної волі, а з примусу…
– Саме це наш Атос і намагався пояснити рідні на чолі з матір’ю своєю, коли історія випливла назовні з вузького кола втаємничених. Але мати стояла на своєму: мовляв, якщо дівка не схоче, мужик на неї не скоче! Закінчилося тим, що Атос прокляв власну матір…
– Що-о-о?!
У журналіста
