Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко
– Аякже! – розпливлася в широчезній посмішці д’Артаньян. Через дефект верхньої щелепи під час розмови дівиця злегка шепелявила, що трохи псувало враження від її пухких блондинистих принад.
– Зараз перевіримо…
Геній технічних наук знов заклацав клавіатурою. На екран повернулася міська карта, але тепер по ній повзла не зелена, а синя цятка.
– Є сигнал, – констатував «мушкетер».
– І хто це? – перегнувшись через його плече, д’Артаньян дуже уважно вдивлялася в екран.
– Поки не знаю. Все залежить від того, поверне він кудись чи поїде прямо.
– Перепрошую, що втручаюся, – Олег звертався до обох одразу, втім, не дуже-то розраховуючи привернути їхню увагу.
– Що?… – відповіли обидва, не повертаючи голів.
– Ви стежите за кимось, чи не так?
– Ви доволі здогадливі, пане журналіст, – мугикнув Араміс.
– А наскільки законним є ваше стеження?
– З вовками жити – по-вовчому вити.
– Що-що?…
– Якби ви знали, які покидьки тут замішані, то одразу зрозуміли б, що інакше з ними не можна, – пояснив з дивана Атос.
Та у цей момент синя цятка на карті досягла перехрестя й повернула праворуч.
– Ага! Зараз, зараз я тебе, паразита, вирахую, – пообіцяв Араміс. Пальці «мушкетера» знов забігали по клавіатурі, на екрані виникла якась база даних, і наступної миті геній технічних наук повідомив з переможним виглядом:
– Номер другий, як і очікувалося.
Атос і д’Артаньян одностайно зітхнули, Портос похвалив спільницю:
– Молодчина, хвацько ти їх нажухала!
Олегу вже достатньо набридли всі ці загадки, і він ризикнув нагадати про себе делікатним запитанням:
– А можна мені нарешті довідатися, про що йдеться?
– Одну хвилинку, – буркнув Араміс, не дивлячись простягнув до д’Артаньян долоню й наказав: – Давай-но сюди.
Блондинка зняла й простягнула «мушкетерові» сонцезахисні окуляри, з нагоди сутінкового часу доби підняті з перенісся на тім’я. На подив Олега, геній технічних наук вправно сколупнув розташовану на правій дужці непримітну заглушку і вставив в отвір, що відкрився, тоненький роз’єм, схожий на той, яким приєднують порт фотоапарата до USB-виходу комп’ютера.
– То це ж… – почав він, однак Араміс не дав йому докінчити:
– Ви цілком вірно здогадалися, ніякі це не сонцезахисні окуляри, а прихована камера.
– І що, таке існує?!
– Як бачите, – мугикнула д’Артаньян.
– І досить непогано працює, особливо з подачі нашого генія, – Портос поплескав Араміса по плечу й додав: – Щоправда, коштує така дурня недешево, роздобути її нелегко, але заради благої справи можна й постаратися. Окрім того, використання такої штуки підпадає під 359-ту статтю Кримінального кодексу України – а це від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів зарплати, або чотири роки за ґратами.
– А не боязно?…
– Загриміти можна навіть за «маячки». А основний принцип вам уже пояснили: з вовками жити – по-вовчому вити.
Тим часом кандидат наук запустив копіювання відеофайлу з пам’яті окулярів в одну з тек на жорсткому диску, озирнувся й пояснив журналісту:
– Якщо коротенько, то відбулося наступне. Наша хоробра пані д’Артаньян тільки-но зустрілася з одною мерзотницею, яку ми всі побачимо зараз о-о-он там…
І «мушкетер» зробив красномовний жест у бік монітора.
– Мерзотниця, про яку я сказав, зустрілася з таким самим мерзотником і передала йому одну штучку, у якій був захований крихітний маячок. Відстеживши завдяки цьому маршрут пересування мерзотника, я зміг ідентифікувати його за обраним маршрутом. Дуже навіть просто.
– А хіба не могло відбутися такого, що обидва вони переміщувалися разом? – про всяк випадок запитав Олег.
– Виключено! – заперечив Атос. – Мерзенні особи мають ту особливість, що мерзенності свої воліють робити нарізно.
– Подібні заряди взаємно відштовхуються, – кивнув Араміс. – Зробивши мерзенну справу, мерзенна особа воліє залишитися на самоті. У всякому разі, піти подалі від інших мерзотників. Втім, навіть якби вони залишилися разом… що малоймовірно, але припустимо!.. Отож, навіть у цьому випадку ми б точно знали, хто з ким поїхав.
– Загалом-то так, – погодився Олег.
Зачекавши ще якийсь час, доки відеофайл остаточно переміститься з пам’яті окулярів на вінчестер, «мушкетер» увімкнув відтворення запису. З динаміків комп’ютера долинув звичайний вуличний гамір. Кадр на екрані хаотично засмикався, потім стабілізувався.
– Це я камеру увімкнула й окуляри надягла, – прокоментувала д’Артаньян.
– Можеш не пояснювати, ми тут всі розумні, – відповів Араміс.
– Я для нашого гостя…
– Він теж розумний.
– Гаразд, мовчу.
«Як для жінки, напрочуд швидко погодилася й навіть не протестувала. Моя колишня на її місці затіяла би скандал», – відзначив про себе Олег. Що ж, згуртована команда…
Тим часом кадр знову застрибав, закрутився, доки не зафіксувався на пухкій і явно фарбованій брюнетці солідного вигляду.
– От і мадам з’явилася, – прошепотів Портос, але помахом долоні Араміс і його змусив замовкнути. Олег ковзнув поглядом по зосереджених обличчях «мушкетерів» і знов подивився на екран. На зріст мадам, яка стояла у фокусі, була нижче середнього, та журналістові чомусь здалося, що вона виділяється з юрби, немов
