Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко

– Отже, з’ясуєте все про 231-й маршрут, сядете туди й поїдете убік міської околиці до кінцевої. Я на вас чекатиму, приміром, о пів на восьму. Встигнете?

– Вовка ноги годують, – огризнувся Олег. – Зрозуміло, що встигну, бо звик ворушитися швидко. А чому не раніше?

– Раніше ми не впораємося, тож немає сенсу.

– А-а-а, он як…

– Тоді до пів на восьму!

– До речі, змініть рінгбектон, бо…

Але телефон уже відповідав короткими гудками.

Особливих редакційних справ напередодні вихідних Олег не мав, однак оскільки він сам же набрехав про термінову роботу в метро, довелося досиджувати до шостої вечора. Роздовбана 231-ша маршрутка привезла його в один з окраїнних спальних мікрорайонів на вулицю, названу на честь Івана Пулюя – очевидно, якогось героїчного козарлюги або народного вождя. Загалом, такий же борець за правду, як і самі «мушкетери». Мешканці допасовують вулиці.

– Історію знати треба! Іван Пулюй – то був видатний фізик і електротехнік, віденський доцент і празький професор. Інтелігент, а не вояк, загалом, – заперечив Араміс, коли Олег висловив «мушкетерові», який очікував на його приїзд, свої припущення. І додав втішливо: – Ймовірно, ви Пулюя з Палієм[11] переплутали.

– Ах, звісно! «Палій та Мазепа», щось таке ми навіть у школі проходили… – від досади він ляснув себе по чолу.

– Нічого страшного, не ви перший, не ви й останній. А от щодо електротехніки… втім, істина, загалом-то, майже поруч.

– Тобто?

– Зараз самі побачите. Ходімо.

Вулиця імені Пулюя виявилася короткою – по суті, лише кілька багатоповерхівок. До під’їзду однієї з них «мушкетер» і привів журналіста.

– А ось і ми! – радісно вигукнув Араміс, відкриваючи двері квартири на шостому поверсі.

– Отже, шукач-газетяр таки вірно обчислив місце нашого базування? – задоволено потираючи руки, вайлуватий Портос вийшов у передпокій, перевалюючися з ноги на ногу.

– Google і «Яндекс-Карти» про все розповіли.

– Ну, от і прекрасно. Заходьте.

Увійшовши до ґрунтовно прокуреної кімнати, Олег зрозумів, на що натякав Араміс по дорозі сюди. Окрім продавленого дивана, в кутку якого примостився Атос, із меблів тут були платяна шафа, величезний стіл, два стільці й табурет. На шафі до самої стелі, на одному зі стільців і на табуреті досить хаотично нагромаджувалися деталі якихось приладів. Основний простір стільниці також займали прилади, що виблискували різнобарвними лампочками й індикаторами, а також значних розмірів настільний комп’ютер. Бічні панелі системного блоку були зняті, у розкрите металеве черево гнав повітря невеличкий вентилятор, а звідти до приладів на столі тягнулися різнобарвні дроти.

– Ага, то от завдяки кому нарощується парниковий ефект! – пожартував Олег. Хоча в кімнаті дійсно було спекотненько, що при надлишку працюючих електроприладів не дивно.

– Араміс – це мозковий центр нашої компанії! До речі, справжній учений, – підтвердив Портос, сідаючи на диван поряд з Атосом.

– Може, ще скажете, кандидат або доктор наук? – покепкував Олег і зміряв «мушкетера» оцінюючим поглядом. У принципі, виключати такого не можна: як-то кажуть, у хлопця на обличчі «десять класів і університет написані». Тільки, мабуть, молодий занадто… Хоча захищаються саме молоді – після тридцяти запопадливість поступово сходить нанівець.

– Кандидат. Технічних. Позаторік аспірантуру закінчив, торік захистився. А що, сумніваєтеся? – на обличчі Араміса заграла іронічна посмішка.

– Не думав, що нині кандидати технічних наук заробляють на життя дизайном і розробкою веб-сайтів.

– Сайти – це не стільки заробіток, скільки хобі. Спосіб розвіятися, дати мозку відпочинок.

– Чим же ви на життя заробляєте?

– А от цього не скажу.

– Чому ж?

– Тому, що фахівець він унікальний, – пояснив Атос.

– І якщо скаже, то «акулі пера» вашого рівня не важко буде вирахувати, де наш геній працює, – підтакнув Портос. Араміс лише красномовно розвів руками.

– Ну, як знаєте, – насправді Олег був розчарований, хоч і намагався не виказати своїх почуттів.

– Ви ж повинні розуміти нашу ситуацію…

– Все я розумію!

– Ну гаразд. Щоб не бути зовсім уже голослівним, скажу одне: заробленого на життя цілком вистачає. Оце все, – Араміс обвів широким жестом «залізяччя», що тихо стогнало, виблискуючи різнобарвними вогниками, – закуплене по дешевці, відновлене власноруч і працює на мою кишеню. Цим і живу. Я нічого не вкрав, щоб ви знали: жодного гвинтика, жодної мікросхеми! І за спожиту електрику плачу по повній програмі. Втім, інакше не можна: оскільки нашій чудовій державі наука не потрібна за визначенням, доводиться викручуватися.

– Давайте-но облишимо цю тему, – якомога м’якіше мовив Олег.

– Чому ж? Нецікаво розмовляти про технічні науки?

«Мушкетер» обернувся до товаришів і зробив красномовний жест. Ті співчутливо зітхнули.

– Бачте, День винахідника й раціоналізатора ще не скоро…[12]

– Ах, от у чім річ! – миттю відреагував Атос. – Ну так, перепрошуємо: ми забули привітати вас із учорашнім професійним святом, пане журналіст.

– Я би волів обійтися без ваших привітань. Але