Забути неможливо зберегти - Тимур Іванович Литовченко

– «Здрастуйте!» – голос д’Артаньян, що долинув з динаміків, перекрив вуличний шум.

– «Щось ти спізнюєшся, дорогенька», – невдоволено прогарчала мадам замість вітання.

– «Вибачте, будь ласка, це пробки винуваті, пробки!..»

– «Усі так кажуть. Але якщо ти із мною працюєш, то вже будь люб’язна, звикай до точності! А то мені, знаєш, тюхтійки не потрібні».

– «Вибачте!..» – голос д’Артаньян зробився доволі вибачливим.

– «Добре вже, проїхали. Принесла те, що наказано?»

– «Ага, принесла, звісно ж! От я зараз…»

Кадр стрибнув донизу, до поліетиленового пакета із твердими пластиковими ручками, та мадам одразу ж ревонула диким придушеним голосом:

– «Ти що, дурепа, чи що?!»

– «Ні, чому ж… Не дурепа, звісно, дещо у житті розумію…»

– Добре граєш, – шепнув Атос.

– Спасибі, – шепнула у відповідь д’Артаньян.

– «Ох, і дурепа ж ти, як я подивлюся! Давай-но відійдемо вбік», – веліла мадам, відвернулася й попливла вперед, змушуючи розступатися зустрічних перехожих. Судячи зі смикання кадру, д’Артаньян поспішала за нею.

– Головою усе ще сильно крутиш, – Араміс невдоволено поморщився. – Я ж казав: учися тримати об’єкт у кадрі.

– Я ще потренуюся, якщо тебе такий результат не влаштовує, – пообіцяла спільниця.

– Це не для мене, а от для нього, – «мушкетер» мотнув головою убік Олега.

– А я тут при чому? – здивувався журналіст.

– А хто з нас серію сенсаційних репортажів ліпитиме? – миттю відгукнувся Портос.

– Ах, он воно що!..

– Саме так, пане власкор. Наскільки я розбираюся в журналістиці, ви потребуєте базового матеріалу якомога кращої якості. Щоб не було опісля ніяких сумнівів щодо можливості підробок і містифікацій.

– Це вже точно, – погодився Олег.

– Тим паче, коли йдеться про вбивства.

– То її що, просто зараз?…

Журналіст замовк на півслові, бо не розумів, як може вся «мушкетерська» четвірка отак спокійно дивитися на екран монітора. Та й не схожа д’Артаньян на вбивцю!.. Ні-ні, тут явно щось не те.

– Ніхто цій тварюці «просто зараз» нічого не зробить, – розважливо мовив Атос. – Вона всього лише потрапила в капкан, не більше. Припиніть нервувати, пане власкор, і мовчки спостерігайте за тим, що відбувається. Спершу додивимося відео, а вже опісля все вам пояснимо.

Вони повернулися до монітора. Кадр трохи стрибав, однак мадам потрапляла в нього постійно. Так минуло хвилини дві-три, нарешті брюнетка зупинилася в якомусь тихому провулку під сірою, глухою, без вікон, стіною, озирнулася й дивлячись прямо в кадр, мовила:

– «От тепер виймай».

Кадр різко рвонувся донизу. Руки д’Артаньян розкрили пластиковий пакет і витягли звідти блакитну книжечку із золотавим гербом-тризубом на обкладинці – закордонний паспорт.

– «Ти що, дурепо, такі серйозні документи в кульочку тягаєш?!»

У кадрі знову з’явилася перекошена мармиза брюнетки.

– «Ну чому ж так одразу і дурепа? А що такого?…» – здивувався голос д’Артаньян.

– «А якби карманники твій пакет підрізали?»

– «Я не вірю в кишенькових злодіїв».

– «Ідіотка! Ти хоч газети читаєш, телевізор дивишся?!»

– «Вони до мене не причепляться. Що візьмеш із безробітної?»

Вираз обличчя мадам промовистіше від будь-яких слів говорив про її ставлення до розумових здібностей співбесідниці.

– Ви й направду безробітна? – не втримався від запитання Олег.

– Послухайте, вас же попросили: інтерв’ю буде після перегляду! – проскреготав Атос. Журналіст хотів перепросити, але тут, не відриваючи погляду від монітора, Араміс захоплено мовив:

– Дорогенька, я дивлюся, ти настільки приголомшила цю тварюку, що вона навіть не вважала за потрібне перевірити твій паспорт…

– Саме так! – з переможним виглядом підтвердила д’Артаньян. Олега так і підбурювало поставити чергове запитання, однак він стримався. Тим часом мадам у кадрі нарешті отямилася від подиву й мовила тепер уже трохи гордовито:

– «Ну добре, дурепко. Однак сподіваюся, хоча б гроші ти надійніше сховала?»

– «Та всі там же й лежать. Ось, тримайте».

У кадрі з’явилася рука, що простягнула брюнетці той самий пластиковий пакетик, звідки перед тим був витягнутий паспорт.

– Отак я й втюхала їй «маячок», – пояснила д’Артаньян, звертаючись безпосередньо до Олега, щоб уникнути зайвих запитань. – Араміс запаяв його в ручку пакета.

Мадам тим часом витягнула звідти конверт (при цьому журналіст відзначив про себе, що на вказівний палець правої руки брюнетки був надягнутий золотий перстень[15] з великим стразом – прикмета доволі незвичайна), перерахувала долари, що лежали в ньому, знов уп’ялася прямо в об’єктив і промимрила:

– «Ну, якщо ти навіть такі гроші отак залюбки в кульочку носиш… Тоді я навіть не знаю… Не дивно, дівчисько, що ти тепер роботу шукаєш».

– «Там ще цей… диплом».

– «Який такий диплом?»

– «Ну мій же! Медичний».