Амадока - Софія Юріївна Андрухович

День його смерти був сонячним і погідним. З усіх усюд з’їхалося безліч гостей, щоб подивитись і послухати старого. Сиділи в найбільшому покої дому, за зсунутими столами, що вгиналися від наїдків. Сковорода був веселий, грайливий, багато й охоче розповідав, жартував, відповідав на запитання. На весь дім раз по раз вибухав гучний регіт, аж миші перелякано розбігались зі своїх кубел, вимощених у кутках і шпаринах. Багато хто зі слухачів не сприймав філософа всерйоз, а приїхав сюди радше заради розваги, щоб на власні очі побачити чудернацького шаленця.

Після обіду Сковорода зник. Виявилося, він пішов углиб саду. Там старий довго походжав, раптово завмираючи перед якимось кущем чи химерно вигнутою гіллякою, і усміхався, ніби впізнаючи когось давно знайомого. Він зривав із грядок пізні овочі й роздавав хлопчикам, які працювали в садку.

Врешті, не дочекавшись, господар вирушив на пошуки свого гостя. Знайшов його під розлогою липою: Сковорода копав яму. На запитання стурбованого Ковалевського, філософ відповів, що надійшов його час завершувати мандрівку. Господар спробував умовити гостя, щоб ішов додому. Той погодився, але попросив, щоб отам, під липою, була його могила.

Він замкнувся у себе в кімнатці, переодягнувся у все чисте, помолився, ліг у ліжко, поклавши собі під голову кілька власних рукописів, і склав навхрест руки на грудях. На вечерю він не з’явився. Наступного дня не прийшов на сніданок і на обід. Здивований господар нарешті наважився увійти до кімнати. Сковорода лежав уже холодний.

Того дня, 8 червня 1969 року, мав прийти кореспондент журналу «Оґоньок» — порозмовляти на тему розвідницької діяльности в роки війни. Щойно два роки тому, у віці 72 років, Віктор Петров отримав дозвіл знову захистити докторську дисертацію з філології і поновити наукове звання, відібране, вочевидь, як одне з покарань за ту ж розвідницьку діяльність. Щоправда, рік перед тим він отримав за неї Орден Вітчизняної війни. Такими були радянські методи контролю, складна й ірраціональна система погладжувань і шмагань, покликана демонструвати цілковиту владу над кожним — навіть найбільш дрібним та інтимним — аспектом людського життя.

Він сидів за своїм письмовим столом, виявляючи надзвичайну для його віку працездатність. Того дня Петров переглядав редакторські правки у своїй монографії «Етногенез слов’ян», готуючи рукопис до друку. Його дружина Софія — з якою вони одружились і прожили разом 12 останніх років, щойно Петрову нарешті дозволили знову переселитись із Москви до Києва, хоча їхні стосунки тривали понад три десятиліття, — щось готувала на кухні. Можливо, рис (недарма Петров називав її в одному з листів «рисошанувальницею і рисопоклонницею») і парові котлети (Петров багато років страждав від проблем із травленням, його організм не виробляв шлункового соку). Крізь шипіння гарячої олії Софія почула, як її чоловік скрикнув. Жінка вирішила, що він просить її відчинити вхідні двері кореспонденту. Подумала, що не почула звуку дверного дзвоника, а чоловік не хоче відриватися від рукопису, використовує кожен момент, аби доробити ще кілька речень, ще один абзац. Можливо, їй у грудях навіть прошкребло звичним роздратуванням через те, до чого знову зводилась її роль.

Висока й худа, з видовженим обличчям, запалими щоками й високими вилицями, з великими темними очима, під якими пролягали півкола втомленої старечої шкіри, Софія навіть перед собою не видала роздратування. Вона стишила вогонь під пательнею, спокійно витерла руки кухонним рушником і, пригладивши підстрижене до основи шиї хвилясте волосся, твердими кроками перетнула передпокій. Їй було 78 років, але спину вона тримала напрочуд рівно.

Софія відчинила двері, проте там, у під’їзді, нікого не було. Це виявилось несподіванкою. Софія здивовано звела брови. Хвилину постояла перед лункою порожнечею під’їзду, вдихнула вологу прохолоду — і повернулась у жар помешкання, насичений запахами гарячої їжі.

Там нікого немає, — сказала вона чоловікові рівним голосом, прочиняючи двері до нього в кімнату. Але за письмовим столом також не було нікого. На якусь мить Софію охопило відчуття ірреальности, межі її сприйняття різко розчахнулись і розмились, голова стала підозріло легкою, а ноги ослаблено підігнулись.

Чоловік кудись зник. Розгорнутий на середині рукопис лежав на столі. Крізь двері, прочинені до наступної кімнати, виднівся олійний портрет першого чоловіка Софії, Миколи Зерова. Портрет стояв на тумбочці біля ліжка, прихилений до стіни. Зерова розстріляли у 1937-му.

Куди він знову міг зникнути? — подумала вона. І аж тоді побачила руку, що лежала поруч із ніжкою стільця. Петров розпластався під столом. Його вигук виявився повідомленням про раптове наближення смерти, а не кореспондента московського «Оґонька». Петров помер так, як хотів: за роботою, не зазнавши «напівбуття», паралічу, якого боявся і про який згадував у листах до Софії у зв’язку з передсмертними випробуваннями своїх однолітків. Лікар констатував згодом шість інфарктів міокарда, що надійшли один за одним, як хвилі цунамі, забираючи старого чоловіка все далі, все глибше в океан.

Ніде не можна знайти згадки про те, чи кореспондент «Оґонька» того дня взагалі приходив.

Дві молоді колеги Петрова з Інституту археології, яких Софія Зерова викликала по телефону, не могли відірвати поглядів від тіла, вкладеного на дивані. Це вони допомогли Софії витягнути його з-під столу. Обидві жінки не припиняли ревіти. Сльози котилися неконтрольовано, рясно. Вони схлипували і підвивали. Їхні обличчя були червоними й спухлими, носи — закладеними. Вдома не було серветок витерти сльози. Туалетного паперу в ті часи не було взагалі. В туалеті користувалися зазвичай газетами. Іноді — шкільними зошитами. Шкільними зошитами і газетами неможливо витирати сльози.

Раптом стало впадати в очі, наскільки крихітним було це тіло. З рукавів сорочки стирчали тоненькі зап’ястя, з холош — кістляві ноги. Мертвий ніби тонув в одязі, що морщився і здувався на ньому безглуздими пухирями, складками, зминався на згинах. З коміра стриміла худа шия. Одній із колег недоречно прийшла до голови думка, що Софія набагато вища від свого покійного чоловіка.

Софія не зронила жодної сльозини. Вона також не відривала погляду від тіла, але, на відміну від молодих жінок, які й слова не могли вичавити від скорботи, вдова не припиняла говорити.

Однак говорила вона не про Віктора Петрова, свого другого чоловіка, якого щойно втратила. Не про того, з ким упродовж кількох десятиліть не могла бути разом, через кого зазнала чимало гіркоти, але завдяки кому пережила й радість, хто засвідчував їй свою любов вперто і наполегливо, незмінно, незважаючи ні на що, у найскладніші часи. Не про того, хто, вочевидь, заради неї піддав себе небезпеці й неволі, хто, цілком можливо, знехтував шансами