Амадока - Софія Юріївна Андрухович
Але я вдячна й за те, що він ділить зі мною цей матрац і накриває мене своїм ліжником — улюбленим косівським ліжником його баби Уляни. Я вдячна за те, що він засинає поруч зі мною, що дозволяє мені бути свідком його нічних тривожних катулянь, його несвідомого терзання, голосів, що долинають раптом із його черева, його подиху — то настільки нечутного, що я аж лякаюсь, чи не відірвався у нього тромб, то гучного, немов кипіння води чи харчання холодильника.
Двері назовні нам вдається-таки спільними зусиллями відчинити. Тепер Богдан щодня бере в цьому участь. Він зголошується наповнювати снігом залізні миски й відра і приносити їх до кухні. Ми топимо сніг на плиті, щоб отримати воду. Наша помпа замерзла в підземній ямі. Ночами, якщо я засинаю, знеможена пильнуванням, мені сниться крига, що розпирає труби в товщі землі.
Замість пригадувати щось зі свого попереднього життя, переглядаючи фотографії, щоб відстежувати тріпотіння свого серця або стискання горлянки від вигляду баби Уляни в її бавовняному халаті, яка на подвір’ї будинку простягає маленькому хлопчикові щось схоже на булку з маслом, він знову і знову повертається до Сковороди. Мені це не подобається. Серце тріпоче в моїх грудях. Мою горлянку неприємно зчавлює лещатами.
Він говорить про те, що коли, за моїми словами, Баал Шем Тов спокійно сприймав присутність демонів у власному домі, і перемовлявся з ними, як перемовляються, буває, з сусідським заблуканим котом, шпетив їх і ганив, як недорікуватих дітей, чи просто відвертався і продовжував свої справи, то Григорієві Сковороді з його бісами доводилось не так легко. Від демонів, які являлись йому, він був змушений щоразу втікати: швидко, похапцем, стрімголов, не встигнувши взяти з собою навіть кількох тих убогих речей, якими володів.
Його буколічні мандри золотистими дорогами й полями, лісами і левадами, його невпинний рух із Київщини на Слобожанщину, від одного доброго поміщика до іншого — розумного, від хатинки мисливця — до пасіки виявляється раптом гонінням, ґвалтовною втечею. Любов до простору і відчуття свободи від порожнечі небес і безкраїх ланів, спокій, виплеканий не прив’язаністю до місця чи статусу, стає панічним переміщенням із місць, де аж кишить демонічними сутностями.
Сковорода втікав тому, що, схоже, з власного досвіду добре знав усі подробиці й тонкощі поведінки демонів, знав, що вони «ламають усе і збурюють, літають і сідають на позолочених дахах, проникають у світлі чертоги, підсідають престоли сильних, нападають на воїнські стани, дістають у кораблях, знаходять на Канарських островах, закорінюються в глибокій пустелі, гніздяться в душевній точці».
«Часто один душок демонський, — ділився своїм знанням Сковорода, — страшний бунт і гіркий заколот, що, мов пожежа, пече душу, збурює в серці».
Цим найгіршим бісом був «смуток, нудьга, туга». Нестерпна печаль, яка отруювала душу й тіло, нападаючи зненацька, з-за рогу. Хвороба, що затьмарювала розум, затуманювала зір, відбирала смак до життя. Чорне борошно, що набивається в легені. Сопух, гірший від смороду розкладеної плоти. Зараза, що входить у кров і висисає душу крапля за краплею, нескінченно довго, знерухомлюючи, катуючи, не даючи ні спочинку, ні сну, ні надії.
«Ся мука позбавляє душу здоров’я, тобто — миру, відбирає мужність і приводить у млявість. Тоді душа нічим не задоволена. Гидує і станом, і місцем, у якому перебуває. Мерзенними здаються сусіди, невеселими — забави, остогидлими — розмови, неприємними стають стіни світлиць, немилі всі домашні».
Надто добре вивчивши біса нудьги, коли той заполонював його власну душу, Сковорода навчився вирізняти його в душах інших. Якось йому зустрівся чернець, якого «страшенно мучить демон печалі, і якого зазвичай називають бісом меланхолії. (…) Даючи поради цій людині, я і сам ледве не пропав (…) Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух у себе вбираємо».
Цей біс Сковороди страшенно схожий на ацвут, печаль, що, згідно з хасидським ученням, заступає шлях до Бога. Поки мандрівний філософ утікав, шукаючи усамітнення серед природи, шукаючи ліків і чистоти у собі самому, хасидський цадик танцював і веселився, залучаючи десятки, сотні учнів і послідовників до танцю. Їхній танець був покликаний проганяти демона мертвотности душі, святкувати служіння Богу.
Залучення інших — головне життєве завдання Бешта. Цадик неможливий без своєї спільноти, без інтимности й тепла розділеної молитви, побуту, радости і сліз. Він неможливий без своїх послідовників і учнів, без слухачів, прохачів, грішників, помічників. Незважаючи на періоди відособлення й самотности на початку свого шляху, необхідні для власного становлення і укріплення віри, Баал Шем Тов стає тим, ким він є, лише в громаді. Спільнота народжує його так само, як він народжує спільноту. Цадик і його хасидим — одне ціле, органічна нероздільна єдність. Спільнота зберігає і примножує пам’ять про свого цадика, про свою невід’ємну частину.
Чи не тому теж ми нічого не знаємо про Пінзеля, що він був чужинцем? Він з’явився невідь звідки у незнайомих для себе краях, прагнучи вписатися в усталений лад життя, стати своїм. Для цього він докладав зусиль: одружився, став членом цеху, відкрив майстерню, набрав учнів і помічників, нав’язав контакти з громадою, чиї замовлення старанно виконував (нехай певні деталі його старанности й доводилось згодом прикривати драперією). Він залишив свій вагомий, свій кричущий слід на околицях. Але, може, тому, що цей слід був надто глибоким, надто бентежним, надто чужорідним для тих часів і місць — зумисне чи ні, його затирали роками, десятиліттями і століттями. Аж доки він майже повністю не розчинився.
Сковороді про жодні власні сліди не йшлося. Навпаки: він прагнув безшелесности й невидимости. Він утікав від суспільства, що намагалось оповити й знерухомити його своїми мацаками, втягнути у звичні декорації, розташувати його особу на зрозумілому й певному місці. Бути частиною спільноти в розумінні Сковороди суперечило тому, щоб залишатись собою, любити себе, ставати вільним і чистим, зливатися з Богом. Усе це робилося можливим щойно на відстані від людей, у відокремленості від світу, наодинці. Звідси й напис на надмогильному камені: «Світ ловив мене, та не впіймав». Таке симпатичне, наївне вихваляння, схоже на інший напис на іншій могилі: «Я ж казав вам усім, що хворий!»
Бо чи аж так не впіймав його світ? Як же тоді
