Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Природно, що трактування Бога в юдаїзмі і православ’ї надто різні. Хоча кожен із наших героїв приніс у догму власне, приватне, інтимне бачення. Кожен володів своїм безпосереднім досвідом спілкування з Господом і міг багато про це розповісти. Це не була віра як така: переконання, що не має і не може мати жодних підтверджень. І Баал Шем Тов, і Сковорода розмовляли з Богом так, як людина розмовляє з людиною: чули Його слова, бачили Його усміх, відчували на собі Його любов.

Так, Сковорода говорив про Бога в собі, про те, що, аби пізнати Бога, слід пізнати себе самого. «Поки людина не знає Бога в самій собі, годі шукати Його у світі». Сковорода багато почерпнув від пантеїстів — і це, вочевидь, викликало би гнів і спротив Баал Шем Това. Він вважав би таке переконання єрессю. Бо Всевишнього не можна звужувати лише до Всесвіту, вже не кажучи про грішну людину. Людина і Всесвіт — це частини Бога. Але Бог незмірно більший. Неосягненний. Незбагненний. Йому можна тільки віддатися. До нього можна лише приліпитись.

Але ж, зрештою, Сковорода був не проти того, щоб віддатися. Він був за самозречення, за цілковите розчинення. Він був за те, щоб нічого не мати й бути ніким. Він займався саме цим більшу частину свого життя.

Вони не знали одне про одного і не здогадувалися, що одночасно розмовляють зі своїм Богом. Що Бог одночасно дає їм відповіді.

Кожного вечора після молитви Баал Шем Тов усамітнювався у себе в кімнаті. Там він вивчав таємничу «Сефер Ецира», «Книгу Творіння», книгу з містичним інтерпретуванням чисел і літер. На столі завжди горіло дві свічки: по одній на кожне око цадика. Тоді кожен, хто потребував поради Бешта, заходив до нього, і цадик розмовляв із ними до пізньої години.

Уже покидаючи Баал Шема пізньої ночі, один із учнів сказав: «Наш святий цадик сьогодні був незмірно щедрим до мене, розмовляючи впродовж всього вечора лишень зі мною!» Інший кинув на нього здивований погляд: «Що ти! Він нікому, крім мене, і слова не сказав нині!» Інші учні повторили те саме, кожен про себе.

А тоді раптом перезирнулися між собою і позмовкали.

Снігопади не припиняються, о ні. Навпаки: снігу, який паде, дедалі більше в повітрі, він густішає з кожним днем, щогодини. Коли я прокидаюсь і відхиляю фіранку, мені здається, ніби я її не відхилила. За вікном висить щільна завіса. У повітрі вже місця не вистачає на те, щоб умістити все це шаленство білого пір’я, весь огром нахабних і влізливих сніжинок.

Щоранку дедалі складніше відчиняти вхідні двері або хвіртку на подвір’я: їх завалює важким сніговим валом. Сніг лежить усюди, немов застигла лава, біле вулканічне скло: він перетворив дерева, кущі винограду й дерену, ялівець і тую, тин і лавку, гойдалку під горіхом і сам горіх на парк геометричних фігур, на інсталяцію кубіста.

Ми продовжуємо щодня здійснювати лісові прогулянки: ніби на зло одне одному, зціпивши зуби, премо крізь дедалі непоступливішу масу, вкриту твердою корою, що, ламаючись, може порізати, немов лезо. Ми долаємо снігові замети, падаємо на коліна, допомагаємо одне одному підвестись і продовжуємо йти — захекані, червонощокі, спітнілі й замерзлі водночас. Наші руки, ноги й обличчя німіють, сніг забивається за комір і просякає у взуття. Інеєм беруться брови і вії, і навіть волосинки, що стримлять із Богданового носа, і пасма мого волосся, які вибиваються з-під шапки.

Одного разу за кілька метрів від нас падає сосна. Спочатку повітря навколо гуркоче, немов розколюючись: непоясненність цього страшного звуку змушує наші тіла закам’яніти. Нас охоплює остовпіння. Ми зазираємо одне одному в очі поглядами, вмить позбавленими будь-яких захистів, будь-яких нашарувань. А тоді Богдан штовхає мене у снігову товщу, навалюючись згори. Він робить це несподівано обережно і м’яко: його лікті впираються у землю біля моїх вух, долонями і власним обличчям він дбайливо прикриває мою голову. Він накриває моє тіло своїм — але так, що я опиняюсь немов у курені, у теплому просторі.

Виявляється, сосна впала від ваги снігу. Ми підходимо до неї і роздивляємося: вона не виглядає хворою чи сухою. Голки на її гілках — пишні й довгі, пахнуть терпкою свіжістю.

Сосни падали вже й раніше. Снігопади не припиняються — тож вони ламаються, як сірники. Нам не раз уже доводилось чути звіддаля моторошний стогін, кректання велетня. Але так близько, за кілька кроків від нас, це сталось уперше.

Наступного дня ми вагаємось, чи варто йти на прогулянку. Вперше того ранку мені не вдається відчинити двері, тож я піднімаюся сходами до Богдана, щоб жартівливо повідомити його, що ми з ним потрапили в пастку. Аж раптом зникає світло.

Причина очевидна: котрась із сосон, не витримавши, повалилася просто на лінії електропередач. Наївно було б сподіватися на ремонт: до наших садів уже більше тижня не доїжджає транспорт, дорогу не чистять. Ніхто без нагальної потреби не вирушив би в наші замети. Залишається тільки чекати.

Зараз всього лише близько полудня, але будинок занурюється у вечорові сутінки. Розперті від снігу дерева і снігова пелена не дають жодного шансу денному світлу.

Присвічуючи ще не розрядженим смартфоном, я збираю з усіх кімнат свічки: деякі з них слугують декораціями, деякі ми вже використовували за схожих обставин.

Свічки треба економити, — кажу я. — Ми не знаємо, як довго це потриває.

Богдан мовчки погоджується посунутись і пустити мене під ліжник поруч із собою. Я ставлю на наші коліна дерев’яну лаковану дошку від старого журнального столика, і на неї встановлюю свічку в тріснутому горнятку.

Що, подивимось фотографії? — запитую я і обережно кладу перед свічкою один із альбомів.

Нам доводиться відчувати одне одного, щоб не перекинути свічку й утримувати дошку на наших колінах у рівновазі. Навіть не знаю, на що більше спрямована зараз наша увага.

Наскільки різними були життя і справи, яким віддавався кожен із трійці, наскільки різними були контексти їхніх справ і життів, у кожному з цих персонажів можна зауважити спільний мотив: своєрідне заниження загальноприйнятих підходів, розхитування або й ламання, заперечення доктрин, правил, норм, опрощення і заземлення того, що здавалося вихолощеним, високим і недоступним звичайним смертним, оживлення й олюднення речей, контакт із якими був заборонений або недосяжний через табуйованість або сакральність.

Взяти бодай Пінзелевих святих, мучеників, янголів — усі ці постаті, покликані символізувати винятково святість і муку, чистоту та цноту, відірваність