Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Якою тепер здається подружня зрада, що зароджується у вересні на початку 1930-х у мить, коли по підлозі розсипаються цукерки? І чи бувають зради звичайними? Чи може зрада, що трапилась на початку репресій і ще до війни, нехай у часи звинувачень, страху і найгірших передчуттів, але — теплого вересневого дня, коли іменинницю вітають з її святом, мати зворушливий присмак, присмак безтурботности, неусвідомленого щастя? Які її витоки і причини? Чого в ній шукають? Чи може горе, яке відбувається, бути прихованим щастям порівняно з іншим горем, що надійде зовсім скоро? Так людина потерпає від холодної зливи, пронизливого вітру, гострих укусів крапель — і тільки згодом пригадує, яким щасливим був день негоди: сміх когось, хто біг калюжами поруч, сухий одяг удома, чашка гарячого чаю. Людина пригадує давній дощовий день після того, як мало не загинула під час повені, коли стихія забрала її дім і найближчих.

У чому полягає різниця між стихією, природною катастрофою і терором, влаштованим одними людьми над іншими?

Яка різниця між видами зрад і чи вона існує? Що потрібно, аби зраду пробачити? А що — аби її зрозуміти? І чи потрібно зраду пробачати і її розуміти? І чи бувають зради, яких ні пробачити, ні зрозуміти неможливо?

І що означає серед усіх цих зрад і смертей — бути «щасливим суперником», якому кохана жінка відповідає взаємністю?

Отже, повторимо: в цій історії є любов, дружба і зрада. Є в ній смерть дитини. Є біль самотнього й обманутого чоловіка. Є його арешт, знущання над ним і його приниження. Є насильство фізичне й моральне. Є його розстріл. Є коханці, які залишаються після цих смертей.

І є авантюрний сюжет про подвійного аґента розвідки, в якому більше запитань і недомовок, ніж певности. Коханець виявляється розумним і спритним настільки, що йому вдається переконати владу двох диктаторських режимів одночасно у своїй важливості для їхніх справ. Виконуючи таємне завдання радянської влади, Петров на початку війни переходить кордон і доводить німцям, що він — на їхньому боці, що він їм потрібен. Офіційно служачи радянській і німецькій владам, під прикриттям цієї служби, він займається розвитком і поширенням української культури. Таємний агент вдає перед своїми радянськими і німецькими шефами, що його діяльність, яка стосується пропагування української культури, — лише цинічне прикриття. Або, навпаки, вдає перед своїми українськими друзями й колегами в окупованому Харкові, а потім, після відступу, вже в Німеччині, наче щиро, з власних переконань займається українською справою. Пишучи статті до еміґрантських видань, яскраво прошитих націоналізмом, Петров час від часу, ніби знущаючись, цитує Маркса, не називаючи його прізвища. Але водночас створює працю «Діячі української культури — жертви більшовицького терору», в якій найповніше на той момент висвітлені злочини радянського режиму проти української інтеліґенції.

Нічого схожого на цей текст ще ніхто не спромігся тоді написати: праця містить конкретні імена, інформацію про переслідування і тортури, дати й точні дані, подробиці, докази. Яким чином став доступним йому цей матеріял? Чому цей текст створює радянський спецаґент, а не хтось із відвертих, неприхованих націоналістів, які еміґрували на Захід, утікаючи від радянської влади? Чому рукопис праці залишається вцілілим і виходить друком тоді, коли сам Петров раптово й безслідно зникає з Мюнхена? Ще вчора він зустрічався з друзями, на сьогодні у нього запланована лекція в Українському вільному університеті, на місяці наперед розплановано справи. Всі його речі чекають у кімнаті: так, як буває, коли виходиш із дому, щоби повернутися туди за кілька годин. Домашні капці з прим’ятими задниками лежать біля порога. Одна із сорочок зіслизнула зі спинки стільця й розпласталася на підлозі. На письмовому столі, серед паперів і книжок — чашка з недопитою кавою. Фізичне тіло мешканця натомість розчинилось у повітрі.

Але поки ще відомо, що Петров точно живий і що він існує, не виникає сумнівів, що він когось (чи всіх одразу?) ошукує. Кого саме, з яких мотивів і як — ось де ми можемо розмножувати запитання й перебирати відтінки.

Але що коли не ошукує? Любомудрий прихильник складних інтелектуальних побудов, скептик і шукач істини в парадоксах, Петров цілком би міг розгледіти суть чесности і щирости у безвихідній ситуації, що виводила в глухий кут обману. Найімовірніше, цілісність лежить десь за межами інтелектуальних побудов. Для людини, вся особистість якої вибудувана навколо мислення, найскладніше — засвідчити те, що існує поза інтелектом. Цей досвід водночас — найбажаніший. Коли ти розпадаєшся на безліч складних уламків, кожен із яких — ще дужче розгалужується й ускладнюється, мерехтить скельцями в калейдоскопі, що невпинно обертається, змінюючи візерунки, врятувати може хіба що тривіяльність, приземленість, простота.

За кілька років до смерти, вже коли йому дозволили повернутися до Києва, нагородили орденом і знову допустили до захисту дисертації, журналіст запитав у Віктора Петрова: «Як же може людина так перевтілитися, щоб ніхто не втямив, коли вона справжня: чи виконуючи завдання радянської розвідки, чи під час служіння фюрерові?»

Петров, у відповідь на це («скрушно похитав головою, поцмокав губами й заплющив очі в задумі»), відіслав журналіста до власного оповідання «Чорний ангел». Там, ствердив він, «усе сказано».

В оповіданні «Чорний ангел», може, все й сказано. Тільки в автора В. Домонтовича (літературний псевдонім Петрова) немає оповідання з такою назвою.

У своїй статті про Петрова журналіст пригадує, що його співрозмовник під час їхнього діялогу назвав себе «чорним ангелом». Однак, додав він, у жодній ситуації він не кривив душею: «Завжди за статутом виконував доручення командування і так само віддано служив окупаційній владі».

Якщо вивести на передній план оці дві іпостасі — подвійного аґента й пристрасного коханця, — кого ми побачимо перед собою? Чоловіка сильного й розумного, привабливого красеня з незламною волею, який точно знає, як домогтися свого. Ми побачимо сміливого авантюриста, симпатичного пройдисвіта, героя, що, схильний до найширшого діяпазону почуттів, вміє володіти ними, давати їм волю і брати під контроль, стишувати, коли це необхідно. Нам уявиться персонаж, наділений виразними й рідкісними якостями, глибокими та переконливими знаннями, спритністю і блискавичністю реакції, здатністю до аналізу й розуміння людської психології, що й пояснить його затребуваність спецслужбами. Перед нами постане той, хто спроможний викликати довіру навіть у людей, чия професійна діяльність полягає в зраді, обмані, маніпуляціях.

Ми побачимо перед собою когось магнетичного й показного. Чоловіка, що випромінює невідпорну енергію, зачаровує і вабить. Того, хто не боїться ризикувати. Хто цінує зосереджену й відповідальну працю і вміє насолоджуватися життям. Наша уява намалює когось кінематографічно-спокусливого: білозубий чарівний усміх,