Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Що з цього правда?

Петров справді любив добре поїсти і випити доброго вина. Люди, знайомі з ним, вважали, що він був би схильним до сибаритства, тільки от часи й обставини не надто сприяли практикуванню цієї схильности. Роль таємного агента не завжди і не для всіх означає доступ до благ. Одначе сибаритство у випадку Петрова цілком логічне: той, хто так добре знався на аскетизмі і так цінував його, як це робив Петров, мусив знати, що таке розкошування.

«— О, справді, щось зовсім легеньке! Насамперед, чорної кави. Тільки… міцної й гарячої, друже!.. Масла, на якому ще блищать срібні краплини розсолу. Редису, холодного й свіжого. Рожевої шинки.

— Усе?

— Можливо, що й усе! Або…

Хвилинна павза, секунда вагання, істотне роздумування.

— Гаразд, хай буде! Замовте, будь ласка, ще також солодкий омлет з конфітурою».

Що ми можемо знати про внутрішні якості? Їх доводиться виловлювати з художніх творів В. Домонтовича, не маючи жодної певности, чи справді «пишучи про інших, кожен пише тільки про себе». Робити висновки щодо них з огляду на кількість і характер наукових праць у різних царинах. Підозрювати ті чи інші якості у фактах життя, що розрізненими частинами потрапляють нам до рук, залишаючи невідомими, назавжди розчиненими в часі й архівах спецслужб, обширні пласти, що стосуються життя нашого героя. Щось можна визбирати у спогадах і враженнях людей, які з ним зустрічались. Але знову ж таки: яку ми можемо мати певність, що, пишучи про інших, кожен пише не тільки про себе?

У нас є 300 його листів до Софії. Інтимне листування, призначене парі очей однієї-єдиної жінки. Єдина можливість побачення. Єдиний шанс бодай у такий спосіб бути разом, бути близько. Чи не найбільшою мірою в цих листах проявлений справжній Петров?

У цих листах стільки всього сказано протягом довгих років. Сказано в спосіб, який мав умістити якнайбільше, не розкривши нічого. Листи призначалися парі очей однієї-єдиної жінки, але ж перед тим, як до цієї жінки потрапити, вони потрапляли до рук цензорів. Навіть таке аскетичне побачення відбувалося під наглядом.

Чужі очі ковзали рядками, вишукуючи в них щось заборонене, щось важливе, щось цікаве. Коли відбувався чуттєвий дотик двох близьких людей, їхні зап’ястя були затиснуті в лещатах рук ніколи не баченого незнайомця. Цей незнайомець наближав їхні долоні одну до одної. Він відчував пришвидшене биття їхніх пульсів.

Якщо ви ще досі не поглянули на фотографії Віктора Петрова, у що складно повірити, то знайте: зовні він точно не відповідає вашим уявленням. Так, він був коханцем і розвідником. Але усміх його навряд чи можна було б назвати білозубим і чарівним, і він зовсім нікого не знезброював ним першої ж миті. Погляд його, хоч і справді «проникливий» і «багатозначний», але зовсім не в сенсі джеймсбондівському, не в стилі хтивого й лощеного плейбоя, якого ви, либонь, устигли нафантазувати. Петрова навряд чи можна було побачити в пошитих на замовлення у кравця вишуканих костюмах, і взагалі дуже сумнівно, щоб він багато ваги надавав власному вбранню (хоча дуже багато уваги присвячував вбранню Софії!). У котромусь із листів до Софії Петров згадує щось про зелену краватку до рудого костюма, і це звучить доволі ексцентрично, але навряд чи скидається на правило.

Один із найвиразніших описів зовнішности Петрова можна знайти у статті його приятеля з часів повоєнної еміграції до Німеччини Ігоря Костецького, який вважав нашого героя «за казкового жука, в якому заворожено щирого принца»: «Він ходив, заклавши руки за спину й трохи похиливши голову. Плащ і капелюх у нього були дуже припасовані до його постаті, неначе хтось удатно доробив до неї великі звислі вуха і двоє рудиментів крил. (Хоч, проте, він на запас мав і парадний темно-синій одяг.) Він мислив крізь окуляри, скрипучим голосом, дещо вередливим тоном, завжди щосили стараючися не зіскочити з линви сноба. Коли він скидав на хвилю окуляри, личко його, як завжди в короткозорих людей, ставало добре й безпомічне… В нього був типовий лопарський вид, як ось в Ібсена. Він був кругленький і затишний. У Фюрті він щодня грівся на сонечку, в самоті над річечкою, в самих плавках, і виношував концепції».

Тепер, оглянувши фотографії, кого ми уявляємо? Невисокого дрібного чоловічка, який в одні періоди життя стає надмірно худим, а в інші — обростає кумедним черевом. Чоловічка лисявого, а згодом уже майже геть лисого, з дрібними рисами обличчя: маленькими вузькими очима, широкими чорними бровами, тонкими губами. У нього кругла голова і вуха стирчать. Як нам уже відомо, цей чоловік зрідка знімає окуляри. Вони приросли до обличчя, стали однією з його рис. Здається, що ці окуляри видають емоції й вираз Петрова. Це вони всміхаються й кепкують, це вони супляться, це вони втомлено кліпають. На чоловічкові не надто зграбно сидить одяг. Ані в його ході, ані в статурі немає нічого примітного. Він радше вайлуватий і незграбний, хоч такі слова зазвичай застосовують до товстунів, а Петров, навіть маючи животика, навряд чи міг вважатися товстуном. Він радше непоказний і сутулий, оскільки більшість свого життя проводив, згорбившись над книжками і документами.

Ні, нічого цікавого або показного немає ні в самій зовнішності, ні в манері себе нести. Хіба ми так уявляємо героїв, коханців і розвідників?

З багатозначним виглядом відіслати журналіста до неіснуючого тексту, мружачи хитрі очі за блискучими скельцями окулярів — це цілком може вписатися в один з образів Петрова. Цей Петров славився своєрідним почуттям гумору, коли співрозмовникові складно було сказати, жартує він чи говорить цілком серйозно. І слова його, і вираз обличчя (чи то пак — вираз окулярів) могли викликати відчуття незручности, розгублености, збентеження. Складно було розрізнити, чи ця людина кепкує зі співрозмовника, а чи говорить поважно. Петров мав схильність підважувати будь-що, кепкувати над чим і над ким завгодно, в тому числі й над собою самим, але це не завжди пом’якшувало справу.

Спільна приятелька Зерова і Петрова Людмила Курилова, яка ще наприкінці 1920-х років відпочивала разом із обома чоловіками в Буюрнусі і сиділа з ними за табльдотом (і якій Зеров, за її словами, начебто присвячував згодом вірші і писав пронизливі листи, шукаючи розради у власній нелюбленості), описувала Петрова так: «Петров відзначався різними дивацтвами, особливо любив похизуватися афоризмами-парадоксами, які сам вигадував. Деякі з них були влучні, дотепні, а над іншими всі ми дружньо підсміювалися».

Курилова згадує, що Петров дуже любив каву і повторював, що вона «повинна бути міцна, гаряча й