Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Ні,— відказала вона.— Воно мені не подобається.

«Вона буде моєю,— подумав Сомс,— якщо я схочу. Але чи я хочу її?» Вона граційна, гарненька, навіть дуже гарненька, свіжа, і вона має непоганий смак. Його погляд блукав по невеличкій кімнаті, але в думках він блукав поглядом дуже далеко: півтемрява, сріблясті стіни, рояль атласного дерева, жінка, що притулилася до рояля, наче відсахнувшись від нього, Сомса, жінка з білими плечима, які він знав, і темними очима, які він колись прагнув пізнати, і волоссям, наче темний бурштин. І як художника, що прагне до нездійсненного й завжди мучиться спрагою, так і його цієї хвилини запекла спрага давньої пристрасті, що він її ніколи не міг задовольнити.

— Ет,— сказав він спокійно,— ви ще молода. У вас усе попереду.

Аннет похитала головою.

— Часом я думаю, що у мене попереду немає нічого, крім тяжкої праці. Я не така запопадлива до праці, як мама.

— Ваша мати дивовижна жінка,— сказав Сомс із легкою іронією.— Вона ніколи не пустить у свій дім невдачі.

Аннет зітхнула.

— Бути багатому, мабуть, чудово.

— О! Коли-небудь ви станете багатою,— відповів Сомс із такою ж легкою іронією.— Не турбуйтесь!

Аннет здвигнула плечима.

— Мосьє дуже ласкавий.— І, надувши губки, поклала в рот шоколадну цукерку.

«Еге ж, моя люба,— подумав Сомс,— уста в тебе прегарні».

Поява мадам Ламот, що принесла каву й лікер, поклала край цій бесіді. Сомс побув недовго.

Простуючи вулицями Сохо, який завжди навіював йому думку, що тутешні власники незаконно володіють своїм майном, він поринув у роздуми. Якби тільки Айріні народила йому сина, йому б не довелося тепер бігати за жінками! Ця думка виринула з найпотаємнішого куточка його свідомості. Сина — того, на кого були б звернені всі його сподівання, те, заради чого варто було б жити на світі, кому можна було б передати себе, хто продовжив би його існування. «Якби у мене був син,— думав він із гіркотою,— я б як-небудь терпів своє становище і далі. Зрештою, всі жінки однакові, схожі одна на одну». Але за хвилину він похитав головою. Ні! Не всі жінки схожі одна на одну. Багато разів він примушував себе повірити в це у далекі дні свого невдалого подружнього життя, і щоразу марно. Марно й тепер. Він примушував себе повірити, що Аннет нічим не відрізняється від тієї, іншої. Але ж ні, їй бракує чарів тієї давньої пристрасті. «До того ж Айріні моя дружина,— думав він,— моя законна дружина. Я нічого не зробив, щоб відштовхнути її від себе. Чому б їй не повернутися до мене? Це справедливо і законно. І не було б ані скандалу, ані турбот. Якщо це їй неприємно... Але чому це має бути неприємно? Я не прокажений, а вона... вона вже не закохана!» Нащо йому вдаватися до всяких хитрощів, терпіти ганебне приниження, піддавати себе ризику шлюборозлучного процесу, коли перед ним вона, наче порожній дім, який чекає на свого колишнього власника, вона, що належить йому по закону? Думка про те, що можна знову тихо й мирно заволодіти своєю колишньою власністю, була надзвичайно принадна для такої замкнутої людини, як Сомс. «Ні,— міркував він,— я радий, що побачився з цією дівчиною. Тепер я знаю, чого бажаю дужче. Якщо тільки Айріні повернеться до мене, я буду ставитися до неї якнайуважніше і якнайделікатніше; дозволю їй жити власним життям;

але може... може, я здобув би її прихильність». У нього здавило в горлі. І, сповнений рішучості, він ішов далі попід огорожею Грін-парку до батькового дому, намагаючись наступати на власну тінь, що пливла перед ним у ясному місячному сяйві.

І. ТРЕТЄ ПОКОЛІННЯ

Одного листопадового дня в Оксфорді Джоллі Форсайт простував по Гай-стріт; назустріч йому простував Вел Дарті. Джоллі щойно скинув свій веслувальний костюм і прямував у клуб «Сковорідка», членом якого він був недавно обраний. Вел щойно скинув верховий костюм і йшов у самісіньке пекло — в контору букмекера на Корнмаркет.

— Добридень!— сказав Джоллі.

— Добридень!— відповів Вел.

Кузени зустрічалися досі лише двічі. Джоллі, студент другого курсу, запросив був першокурсника поснідати; а вчора ввечері вони зустрілися вдруге за дещо незвичайних обставин.

На Корнмаркеті, над кравецькою майстернею, мешкав один із тих привілейованих юнаків, які звуться неповнолітніми, яким дістався великий спадок, батьки яких померли, опікуни яких далеко і які мають погані нахили. В дев'ятнадцять років він почав жити життям привабливим і незбагненним для простих смертних, що як вогню бояться втратити гроші. Вже прославившись як власник єдиної у ті часи на весь Оксфорд рулетки, він розтринькував свій майбутній спадок із запаморочливою швидкістю. Він перевершив самого Крама, хоча мав сангвінічну вдачу й був досить опасистим, через що йому бракувало млосної чарівливості останнього. Коли Вела привели туди і він уперше спробував грати в рулетку, це було для нього наче хрещення; коли ж він повернувся в коледж пізніше встановленої години крізь вікно, загратоване тільки про людське око, це був для нього наче початок повноліття. Того чудового вечора, підвівши погляд від принадного зеленого столу, він побачив крізь хмару диму свого кузена, то стояв навпроти. «Rouge gagne, impair, et manque!» [29] Більше він його не бачив.

— Ходімо до «Сковорідки», вип'ємо чаю,— сказав Джоллі, і вони зайшли в клуб.

Чужа людина, побачивши їх разом, напевно, помітила б невловну схожість між цими троюрідними братами третього покоління Форсайтів: однакові риси обличчя, хоча сірі очі Джоллі мали темніший відтінок, а волосся було світліше й кучерявіше.