Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі
— Еге ж,— промимрив Джеймс, утупившись просто себе (він думав про Вела).— Йому треба дбати про матір. Йому не до муштри, коли в нього такий батько.
Після цієї загадкової заяви в кімнаті настала мовчанка, що тривала, поки Джеймс не заговорив знову:
— Чого приходила Джун?— і його очі підозріливо озирнули по черзі всіх присутніх.— Її батько тепер багатій.
Розмова перейшла на Джоліона — коли його бачили востаннє. Висловили гадку, що тепер, коли померла його дружина, він здебільшого живе за кордоном, де у нього велике коло знайомих; його акварелі мають успіх, і взагалі йому тепер у всьому щастить. Френсі навіть зробила таку сміливу заяву:
— Мені б хотілося його побачити; він приємний чоловік.
Тітонька Джулі згадала, як одного разу він заснув на канапі, де зараз сидить Джеймс. Він завжди був дуже милий. А яка Сомсова думка?
Знаючи, що Джоліон опікун Айріні, всі відчули дражливість цього запитання і подивилися на Сомса з цікавістю. Щоки його ледь порожевіли.
— Він сивіє,— сказав він.
Справді? Невже Сомс його бачив? Сомс кивнув головою, і щоки його знову поблідли.
Джеймс несподівано мовив:
— Хтозна, що воно діється, ні в чому немає певності.
Він так точно висловив почуття всіх присутніх — мовляв, за всім цим щось криється,— що ніхто йому не відповів. Але цієї миті вернулася тітонька Гестер.
— Тімоті,— сказала вона притишеним голосом.— Тімоті купив карту, і він встромив у неї... він встромив у неї три прапорці.
Тімоті встромив!.. Усі в кімнаті зітхнули.
Оце-то так! Якщо Тімоті вже встромив три прапорці, то це свідчить про те, на які великі діла спроможна нація, коли її розбудити. Війну, вважайте, виграно.
XIII. ДЖОЛІОН ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ СВОЇ ПОЧУТТЯ
Джоліон стояв біля вікна в колишній дитячій кімнаті Голлі, яку тепер перетворили на майстерню — не тому, що вона виходила вікнами на північ, а тому, що з неї відкривався широкий краєвид ген-ген аж до самого Епсомського іподрому Він підійшов до причільного вікна, звідки було видно стайню, і свиснув до пса Балтазара, що завжди лежав у дворі під годинником. Старий пес підвів голову й махнув хвостом. «Бідолашний стариган!»— подумав Джоліон, переходячи знову до іншого вікна.
Він не знаходив собі місця весь цей тиждень, відколи спробував узятися за свої опікунські обов'язки; його мучило завжди неспокійне сумління, тривожило почуття жалю, що так легко прокидалося в ньому, а також якесь дивне відчуття, ніби його потяг до краси втілився в певну видиму форму Осінь уже здолала старого дуба, його листя поруділо. Цього літа сонце щедро заливало землю своїм гарячим промінням. Дерева живуть так само, як і люди. «Мабуть, я житиму довго,— думав Джоліон.— Мені бракує тепла, і я обростаю цвіллю. Якщо я не можу працювати, треба їхати до Парижа» Але згадка про Париж не втішила його. Та й хіба він може виїхати? Він повинен лишитися тут і з'ясувати, які у Сомса наміри. «Я її опікун. Я не можу покинути її напризволяще»,— думав він. Йому здавалося дивним, що він і досі так виразно бачить Айріні в її маленькій вітальні, де він побував тільки двічі. Її краса наче дражнить своєю гармонією! Ніякий, навіть найточніший, портрет не покаже її правдиво; сутність її... так, а в чому ж її сутність... Почувши цокіт копит, він знову підійшов до причільного вікна. У двір в'їздила Голлі на своїй довгохвостій кобилці. Дівчина подивилася на вікно, і він помахав їй рукою. Останнім часом вона якась мовчазна; Голлі вже стає дорослою, починає думати про майбутнє, як усі вони — молодь! Час летить із біса швидко! І, відчуваючи, що марнувати це швидкоплинне багатство — непростима дурість, він узяв свого пензля. Але з того нічого не вийшло: він не міг зосередитись, та ще й день почав згасати «Мабуть, краще поїхати до міста»,— подумав він. У холі його перестріла покоївка.
— До вас леді, сер. Місіс Герон.
Просто неймовірний збіг! Зайшовши до картинної галереї, як її й досі називали, він побачив Айріні, що стояла біля вікна.
Вона підійшла до нього із словами:
— Я без дозволу гуляла по вашій садибі: пройшла через гай і сад. Я завжди ходила цією дорогою, коли відвідувала дядечка Джоліона.
— Тут вам не треба ніякого дозволу,— відповів Джоліон.— Це суперечило б історії. Я тільки-но думав про вас.
Айріні усміхнулась. І обличчя її ніби щось осяяло — то була не тільки одухотвореність, а й щось ясніше, повніше й чарівливіше.
— Історія!— тихо мовила вона.— Колись я сказала дядечкові Джоліону, що кохання вічне. Виявляється, що ні. Не зникає тільки відраза.
Джоліон уважно поглянув на неї. Невже вона забула нарешті Босіні?
— Атож!— сказав він.— Відраза глибша за любов і за ненависть, бо це природна реакція наших нервів, а їх неможливо змінити.
— Я приїхала розповісти вам, що до мене заходив Сомс. Він сказав одну річ, яка злякала мене. Він сказав: «Ви й досі моя дружина».
— Що!— вигукнув Джоліон.— Вам не можна жити самій.
І він дивився на неї, вражений думкою, що там, де краса, завжди щось негаразд, і саме тому напевне багато хто вважає її гріховною.
— Що іще?
— Він попросив дозволу потиснути мені руку.
— Ви йому дозволили?
— Так. Я певна, що коли він прийшов, йому цього не хотілося; сидячи зі мною, він перемінився.
— Не можна вам жити далі самій.
— У мене немає