Диво - Павло Архипович Загребельний
Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника і, прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнути на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?
І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, па новому дворищі виросли якісь будівлі, недокінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?
Ситник загрюкав у дерев’яну браму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова. Ситник вилаявся:
— Стара дурепо, не бачиш: князь!
Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлюбини з Інгігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: «Ох, правду мовив, нікому не слід вірити», але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:
— Князеві можна, а більш нікому.
І загримотіли засуви.
— Тю, дурна баба! — гукнув Ситник.— Так ото я й відпустив би князя самого!
— Поїдеш зі мною,— звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.
Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві… в чернечім убранні.
— Це що? — здивувався князь.— Хто ви?
— Обитель божа,— сказала та, що з тьмяним голосом.
— Тю,— засміявся Ситник,— баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!
Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.
— Монастир? — Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш; «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».
— Як же зветься монастир? — спитав.
— Шуйський.
То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.
— То ведіть мене до Шуйці, — наказав цілком упевнено.
— Ігуменя Марія на молитві, — мав у відповідь.
— Що? Шуйця — ігуменя? Марія?
Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.
Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:
— Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!
Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив’язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними — темна постать на колінах, незрушима, закам’яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося в її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, пронизливий запах молодості.
— Шуйцю,— прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів.— Шуйцю!
— Чого приїхав? — так само тихо спитала вона.
— До тебе.
— Пізно.
— Ніколи не пізно до тебе.
— Обреклася я святому богові.
— А я?
— Покинув мене. Забув.
— Ніколи не забував.
— Тепер пізно.
— Шуйцю!
— Тепер я Марія.
— Маріє-Шуйцю…
— Не гніви бога…
— То помолімось та підемо звідси…
— Куди?
— До тебе.
— Там тепер сестри.
— Ну, то в ліси…
— А там гріх…
— Я нещасний,— сказав він жалібно.
— Знаю. Молись.
— Ти ж не вірила моєму богові.
— А кому вірити? Нема вибору.
Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!
— То зоставиш мене? — прошепотів гаряче.
— Молись.
Вій подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.
— Шуйцю,— несамовито прошепотів він,— я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!
І не дав їй заперечити, швидко похилився па неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.
Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.
— Приїду до тебе з самого Києва! — палко пообіцяв Ярослав.
— Нащо балакати пусте,— сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.
— Приїду! — князь перехрестився.— Ось побачиш.
— Бог усе бачить.— Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, який, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.
— Тверда жона,— зітхнув Ситник,— пробував я тут дещо вивідати — ніхто нічого!
— Хто тебе просив вивідництвувати! — гримнув на нього Ярослав.
— В звичку вже заходить,— сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник,— для обезпеки мого князя світлого стараюся!
— Меди ситити розучишся.
— Що меди! Буде князь — будуть і пива, й меди, а не буде — то й нащо воно все?
— Люблю тебе, Ситнику,— розчулено мовив Ярослав,— не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.
Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в
