Диво - Павло Архипович Загребельний

— Це ти його вбив,— сумнівів у Ярослава тепер не було,— убив брата мого, щоб зв’язати мене навіки й заплямувати…

— А хоч би й так? — зловтішно відітхнув Коснятин.— Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.

— Повіриш моєму слову,— думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав.— Ще повіриш.

— Погрожуєш? Прикличеш свою гридь, звелиш мене вхопити? — Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому з лиця й шиї.

— Повіриш,— повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.— Йди геть! Не волію бачити тебе тут!

Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!

Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом просторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, щоб менше робити шелесту в нічнім теремі.

А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв вихилилася голова Ситникова.

— Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота,— спокійно мовив князь.

— Ага, так!..— зраділо сказав Ситник, потираючи руки.

— Чого ж стоїш? Роби, що велять.

— А вже,— весело глянув на нього боярин.

— Як то? Хто дозволив?

— Здогадався сам.

— Підслухував?

— Само почулося.

— То все знаєш?

Ситник дивився на князя ясними собачими очима.

— Тоді так: троє людей на всій землі знають: я, ти і Коснятин. Коснятина вже не випустимо. Якщо довідається ще бодай один чоловік — з тебе голова полетить. Збагнув?

Ситник дивився не моргаючи.

— Куди дінемо посадника? — спитав князь.

— А в поруб,— весело мовив Ситник,— на порубах я знаюся вельми добре. Ще в своїй господі медоварській мав.

— В Новгороді в порубі його не вдержиш. Знають усі, знюхався тут з можними, маєтності його довкола…

— Заберемо до Києва.

— Нащо ворог під боком?

— Так у порубі ж…

— Не хочу й такого… Перепровадь його в землю Ростовську. Там є вірні мені люди. А до порубу приставити з мері або чуді, щоб ніхто не збагнув мови в’язненої, щоб слова його летіли надарма…

— Мудро придумав, князю…

— А відправ його ще сьогодні вночі. — Ярослав не дивився більше на Ситника, говорив розмірено, мовби вичитував з книги.— Забити його в колодку, дати міцну й вірну сторожу, заборонити мовити будь-що, а якщо — понад сподівання — колодник стане промовляти непристойні слова, тоді класти йому в рот кляп і виймати лиш тоді, коли харч даватиметься. Годувати ж хлібом слізним та водою.

— Ага, так! — кивав Ситник, радий першому державному дорученню від князя.

— Іди! — повелів Ярослав.

Ситник щез. Гостро смерділо його потом у низькій горниці. Здавалося: ціла калюжа того смороду лишилася там, де стояв щойно боярин, аж Ярослав покульгав туди, щоб упевнитися, що то не так. Легко Ірині заявляти про свою гидливість до Ситника, а йому? Кожен правитель змушений терпіти лакиз. Знаєш, що це підла людина. Знаєш, що підлабузник любить не тебе — лиш себе, лиш свою шкуру. Знаєш і… нічого не можеш вдіяти. Бо нема в тебе по-справжньому близьких людей, лякає тебе самотність і порожнеча, утворювана довкола тебе владою, закляте коло самотності оточує правителя, ніхто не наважується вступити в нього, тільки підлабузник вповзає туди на череві. Слизькі черева у підлабузників, змащені холодним потом вічного ляку і лоєм підлоти.

Був ще пресвітер Ларивон. Чоловік вірний, поштивий, мудрий, але занадто віддалений од справ земних, все намагався просвітлити Святим письмом, а воно ж не все влягалося в те письмо — це вже Ярослав тепер бачив досить виразно. Та й ще знав: хилився до нього серцем Ларивон не за його власні заслуги й високі якості, а за те, що схаменувся по смерті отцевій і виказує повсякдень шанування князеві Володимиру, якого Ларивон любив безмірно, бо покійний князь підняв Ларивона з найнижчого низу, спорядив власним коштом у ромейські землі, навчив усього, поставив у своїй дворовій церкві на Берестах — хіба ж мало було, щоб молити довічно бога за князя Володимира?

Так і ділив свої турботи й дозвілля поміж справами духу з Ларивоном спільно і потаємними справами державними, якими звірявся лиш з Ситником. І Ситник неоціненну прислугу робив князеві.

Малий князь Володимир занедужав, Ірина побоялася вирушати з ним у дорогу до далекого Києва, а що Ярослав квапився туди на освячення Вишгородського храму, ставленого в пам’ять убієнним безвинно Борисові й Глібу, то вирішено було, що княгиня позостанеться на довший час у Новгороді, аж поки князь прийде за нею знов. У Новгороді Ситник не мовив нічого, а в Києві, в одну з нічних сходок своїх з князем, сказав:

— Прознав я дещо про Шуйцю-ігуменю.

— Хто просив? — Ярослав не дозволяв Ситникові втручатися в справи княжі, родинні й особисті, боярин знав це і дотримувався заборони, але тепер чомусь порушив.— Що там нанюшив?

— Дочку має.

— Що?

— Дочку має, — Ситник, видно, боявся казати далі, та Ярослав і не хотів од нього більше чути нічого.

— Іди собі, — сказав неласкаво.

Ситник вислизнув з горниці, а князь гірко всміхнувся: і ця таїться від нього. Стала між ними держава — і вже нема ні тих ночей у задощеному лісі, ні темного нуртування крові, ні світіння її духмяного тіла. Дочка… Чия? Де? Напевно ж, його дочка. Перша. Ще до Володимира. Але чому ж промовчала? Ні тоді, ні цього разу, коли не збоявся й Ірини в Новгороді, подався в Задалля, мовби оглянути околиці, а сам знов прибився до жіночого монастиря, до ігумені Марії-Шуйці, і здавалося їм тоді, що все оживає знов, усе повертається, стають вони молодшими і чистими в своїй близькості, так ніби нічого й не сталося за цей час. І промовчала. Нічого не сказала. Навіть натяку не було. А він квапився, не мав часу на розпитування, не мав тепер часу ні на що. Не вільний був ані в своєму часі, ані в діяннях. Та й хто вільний? Навіть бог — всеблагий і всемогутній — може бути самим тільки богом і ніким іншим, отже, й він обмежений у своїх діях,— то яка ж мова про князя?

Поки Ярослав був у Києві, племінник його Брячислав вирвався зненацька з свого Полоцька, пішов на Новгород, взяв його, пограбував, захопив у полон княгиню Ірину з сином Володимиром, так немов судилося їй повсякчас бути жертвою