Диво - Павло Архипович Загребельний

— Мов,— Ярослав гадав, що йдеться про якусь жіночу забаганку і вже готовий був виконати відразу, але почув зовсім несподіване.

— Не хочу більше бачити твого боярина на княжім дворі.

— Якого боярина? — здивувався князь.

— Цього… мокрого, що завжди гидко пітніє…

— Ситника?

— Не знаю, як зоветься, й не хочу відати.

— Та чим він тобі?

— Страшний чоловік.

— Він врятував мені життя,— сказав князь.

— Не хочу, щоб він був тут.

— Але ж це єдиний вірний мені чоловік.

— В тебе є жона.

— Не можу вволити твою волю,— твердо мовив Ярослав,— ти жона моя кохана, але справи державні стоять понад усе. Не ми покеровуємо справами, а вони — нами. Але обіцяю тобі, що не побачиш ти більше боярина Ситника перед свої очі.

— То вже ліпше,— зітхнула Ірина,— чого не бачиш, те для тебе не існує.

Вона не змінила холодного свого тону, і Ярослав уперше, здається, збагнув, якою жорстокою може бути жінка, а ще подумав, що, може, й ліпше навчитися жорстокості від жінки.

Вночі довго не спав, читав, ходив по горниці, потім звелів покликати Ситника, той прийшов сонний, закучманий, чухав собі груди під сорочкою, дивувався:

— Щось сталося, князю? Невже проспав?

— Нічого не сталося. Від сьогодні знай: приходитимеш до мене тільки вночі в справах. Щоб тебе на княжім дворі ніхто не бачив за денного світла. Збагнув?

— Так, князю.

— Іди спи.

— Який же тепер сон? Тривога не дасть спати. Щось, певно, скоїлося, а тільки ти не кажеш рабові своєму, князю.

— Сказано ж: нічого. Умовитися з тобою хотів. Йдемо в Новгород. Ти щоб був коло мене і щоб тебе не було. Як дух святий. Збагнув?

— Ага, так.

— Іди.

Ситник нахилився, поцілував князеві руку, війнув на Ярослава гарячим духом спітнілого тіла. Ярослав стерпів. Все маєш терпіти в ім’я справ державних. Не ти — ними, а вони — тобою.

А потім сяяли свічі в новгородськім храмі Софії, сизо возносився дим з кадил над Ярославом, над його жоною і над сином-первенцем Володимиром, новим князем Новгородським, гриміли урочисті слова одягненого в золоті ризи Ларивона: «Хай продовжить бог твоє життя, розширить межі твоєї влади, прирече на безчестя і погибель твоїх недругів. Хай буде мир твоєму владичеству, і сонце спокою хай осяває підвладні тобі землі, і хай будуть понищені всі твої вороги, і хай дарує тобі необориму силу рука Всевишнього, бо ти возлюбив істинне ім’я його і підняв руку на його ворогів».

— Чи ж я тобі ворог, князю? — допитувався Коснятин глибокою ніччю, коли вже скінчено пирування й величання новонародженого князя Новгородського Володимира. Зсірів на виду, постарів одразу, зійшла з нього відразу врода, пропало молодецтво.— Хіба ж не я першою тобі підпорою був у всьому, першою підпомогою?

Ярослав мовчав. Утомився за день, знав, що доведеться порозумітися з Коснятином, знав, що доведеться бути навіть жорстоким, але що ж: бути володарем м’яким — річ шкідлива, переконався в цьому вже не раз і не двічі. Суворий будь, твердий, непоступливий, як був його батько — князь Володимир, як он польський князь Болеслав,— і тоді досягнеш великого і народ забуде про твою суворість і про жорстокість не згадає, а возвеличить тебе за високі діла.

— Родичі ми,— нагадав Коснятин,— маємо триматися один одного…

— Не стояли наші колиски під одною покрівлею,— сказав похмуро Ярослав,— а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син — перший князь. Так велося від батька й діда. Такий закон.

— Хіба ж мало земель? — Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді. — Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.

— Новгородська земля після Києва — найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.

— Забув ти, князю, про все,— зловісно мовив Коснятин,— забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.

— Твоя намова була,— спокійно нагадав Ярослав.

Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості — була темна кривавість, чорна задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.

— Забув ти, князю,— піднімаючи голос, уже гримів Коснятин,— як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні…

— Не бреши про підложниць,— підвищив і собі голос Ярослав,— була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!

— Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…

— Про що мовиш? — Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: — Про яке братовбивство?

— Гліба вбив хто? — хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючись своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати.— Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?

— Які варяги? — Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красенем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлемий, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.— Що кажеш?

Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дамі видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені — вже зроблені.

— Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив! — гукнув Коснятин.

— Тихо! — засичав Ярослав.— Що варнякаєш? П’яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?

— На тебе,— з ненавистю промовив Коснятин.

— Не відав я нічого. Вперше від тебе…

— Ай відати не треба, догадувався ж однаково…

Справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса — всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто